Раиса Иванченко - Гнів Перуна

— Ти Порей? Порей? — Впізнавав і не впізнавав Нерадець свого батька. — Кажи! — усе кричало в ньому. Бо впізнав-таки отця свого довгожданого…

Порей спинив на ньому затуманений погляд. Якась тінь майнула в його скаламучених зіницях. Уста затремтіли.

— Будь вони прокляті, князі…

В очах Нерадця стояла чорна гарячінь…

Порей якось тихо випростався й дивився у небо своїми світлими очима, у яких застиг відчай, чи подив, чи біль…

Нерадець узяв його в оберемок, поніс угору, до Живця. Навстріч йому вийшла висока волхвиня. Він поклав Порея їй до ніг.

— Вітець мій. Рятуй.

Живка суворо поглянула Нерадцю у вічі. Щось прочитала в них. Нахилилась над Пореєм. Розірвала поли сірої вотоли, висмикнула сорочку з-за пояса, повернула Порея спиною до себе.

— Маєш тверду руку, воїне. Б'єш без промаху.

І пішла.

Рясний холодний піт покрив спину Нерадцю. Аж до кісток пробивався той холод. Перед очима пливли червонясто-чорні кола. Все пішло обертом. Все полетіло в гарячу каламуть…

Він опам'ятався від того, що його боляче торгали за ніс, за щоки, за вуха. Опам'ятавшись, упізнав білу волхвиню.

— Князь тебе кличе, іди.

Нерадець піднявся з землі. Боявся глянути в той бік, де лежав захололий Порей.

Всеволод сидів у капищі на ложі, під стіною. На ній уже згасли вогники свічок у прозорих пелюстках дзвіночків-підсвічників. Усе тут було не так, як уночі.

Стіни капища були зроблені із тонких пластин рожевого мармуру, які вдень просвічувались від сонця, а вночі — від вогнів свічок.

Князь Всеволод зустрів Нерадця повеселілим голосом.

— Прийми дяку від мене, муже зичливий. Жалую тебе мечем злоченим і щитом. Порятував мене від смерті.

Нерадець байдуже слухав ті слова й мовчав. Всеволод здивовано звів брови докупи.

— Прийдемо назад — пожалую землею. Дві веретеї [52] Веретея — вузенька смужка землі. землі на душу виділю.

Нерадець щось хотів сказати, але не зміг. Всеволод стурбовано огледівся.

— Піду до брата Ізяслава нині, замирюсь із ним, — сказав ніби сам до себе. — Коли побуваєш у руках смерті, по-іншому поціновуєш жпгтя. Що_є найціннішим у людини? Життя в честі, чуєш, Нерадецю?

Нерадець упав перед ним на коліна. Заридав. Припадав чолом до землі. Що міг сказати він, котрий упав у безнадію, вознесеному надіями? Чи міг виказати у словах біль свій, і образу і свій розпач? Чи зможе знайти честь для себе і прощення від матері й від людей?

Знав одне: віднині все його життя, усі сподівання пов'язані із князем.

Янь Вишатич був уже в тих літах, коли приходить усвідомлення неповоротності життя, і тому уже не гнався за часом. Гонись не гонись, а молодих літ не повернеш. Нічого-бо не повертається із минулого. Усвідомив, що уже вступив у старість, зберігши в душі усі печалі та нездійснені забаганки. А найперше — жаль, що нічим не доскочив слави пращурів свого роду і що без честі завершує давній родовід. Без честі й без слави, з одним багатством. Але тепер вони не вдовольняло його душі. Відомо, що смак хліба знає лише бідняк. Багатич же приймає його як буденщину. Пиха можного жадає вивищення не над чорним смердом — за нього він вищий вїд народження, а над рівним собі. Тепер Янь збагнув, що такого вивищення не домігся. Всі роки ніби воду у решеті носив — щось робив, кудись біг, а для себе — анічогісінько не лишилося для своєї душі.

Гайка до його дому не повернулась. У старій Претичевій хаті гойдала у вербовій колисці сина. Яневі в очі не дивилася, червоніла лицем, та була щаслива.

Янь відступився. А в душі його накипав чорний вар злоби. На Гайку. На її смердівську невдячність. Адже він дозволив їй привести сина в його дім?! Що треба було іще? Без розголосу, без гордовитості могла б це зробити. Ти ж бач! Вона перед усіма його принизити захотіла. Мовляв, не здатний ні на що старий воєвода Вишатич. Того й пішла…

Злостився Янь на себе — пощо брав із худого роду? Злостився на весь світ. Навіть на Кильку, що вигинала перед ним своїми стегнами, натягуючи на сорочку то один, то другий навершник своєї збіглої господині. Але Кильку терпів. Розраджувала своєю льстою й запобігливістю. Хоч перед нею чув себе привабним і достойним мужем.

Килька ж пащекувала серед челяді: — Наволхвувала бояриня дитя собі чуже. Боїться до боярина вертатись. Го, коби воєводине було, терем би спорудив найбільший у Києві…

Авжеж воздвиг би. Гасив у собі лють. Може, й тепер воздвиг би, коли б прийшла під його дах. Не йде. Свого сина волю оберегами оберігає. Чутливим серцем материнським…