Раиса Иванченко - Гнів Перуна

Уже було недалеко від града Володимира, як раптом занедужав великий князь. Воєводи вирішили спинитись на перепочинок, не очікуючи ночі. Бо довкола — ліси й ліси. І десь близько від них отаборився Ізяслав.

Воєводи завернули з дороги. Знайшли серед лісу невисокий, але розлогий піщаний горб, веліли під ним ставити повози й коней. Місце було сухим. Комарі й мошка не так надокучали.

Нерадця послали на край табору — зі своїми ратниками мав стояти на чатах, доки всі інші відпочиватимуть. А перед ранковою зорею йому прийде заміна.

Нерадець втомився за всі довгі дні переходу. Зійшов нарешті з коня на землю і взяв його в пута, відпустив на пашу. А сам присів на трухлявий пень під велетенським розлогим дубом. Наслуховував пошум лісу, гомін верховіть. А мислі його неслися далеко, до васильківських пущ і — вже в котрий раз! — до тої мисливської хижі, закучугуреної снігом, у якій було так парко й п'янко від духу живиці й березової кори. І від огню в Гайчиних очах, що обпікали його щоки і вимели із серця страх перед бояринею Вишатичевою. Не було страху й на другий день, коли вони проснулись у вихолодженій хижі під одним кожухом, тіло в тіло з'єднані палкими чуттями.

Але після того, як Нерадець залишив Гайку в Києві, почало творитися щось неймовірне. Стала вона раптом суворою, недосяжною. Говорила з ним, не дивлячись йому в очі.

— Їдь додому, Нерадцю. Не товчися у дворі. Бачиш, челядь стежить за тобою з усіх шпарин. А я… чекатиму боярина.

Одерев'яніло його серце. Вона… чекатиме Вишатича? Увечері увірвався до покою. Дорогою відштовхнув Кильку, що вискочила з-за дверей. Упав на коліна:

— Не жени мене, Гайко.

— Так треба, Нерадцю. Встань.

— Тоді разом. Тікаймо разом! Пощо сидиш у сій клітці золотій?

— Мені й з тобою… клітка. Чи не все одно?

— Зі мною?!

Нерадець підхопився на ноги. Несподівано підбіг до Гайки, підхопив на руки і вибіг з нею із палат. Кинув на віз, зверху прикрив шкурами.

Лише далеко від Києва відкрив її. Сани легко ковзали з пагорба на пагорб. Над головою стояло яскраво-біле зимове небо. І біла снігова дорога здавалася такою ж чистою й ясною, як і небесне поле…

Нерадець нахилився до Гайки.

— Будемо жити в тій хижі.

Гайка мовчала.

— А хочеш — у твоїй хаті поселимось. Або поїдемо на край світу. Як скажеш.

— А де він, той край, Нерадцю? — зітхнула Гайка. Дивилася на Нерадця з відчуженням. А він посміхався упевнено. Все робив упевнено… Ая! Красень парубок, силища із тіла так і пре…

Своїм болем лиш, своїми жаданнями переймається. А чи заглянув у її душу?.. І не загляне!.. Скрутить у ріг… Це поки що… Доки вона бояриня — йому хочеться перемоги над нею… Ну що ж, втішився перемогою… І досить. Не пустить його в свою душу. Не збагне її — лиш потопче усе святе…

Дорогою Гайка занедужала. Пашіло тіло жаром, груди рвав кашель. Впадала в гарячу непритому, трусилась у пітній зимниці.

Інколи вона розкліплювала важкі повіки, з-під вій дивилася у сутінь хижі. Нерадець привіз до неї матір.

Ніга Коротка два дні просиділа над Гайкою. Одпоювала травами, розтирала спину й груди. На прощання сказала сину:

— Одвези у Претичеву хату. Та спочатку поїдь натопи…

Гайка більше не повернулась до Києва. Один раз, повесні, поїхала забрати свою одіж та в монастир, казала, заглянула.

Але й Нерадця не пускала до свого двору. Жила черницею. Люди рідко бачили її. Чудне оповідали. То ніби перекидається вона голубкою й сидить на стрісі, воркуючи; то обернеться зегзицею й літає над садами, кує-віщує долю свою; то лебідь-птицею до білих хмар піднімається й свариться із Перуном-громом або про щось умовляє його. А найбільше, казали, бродить самотиною лісами й лугами, зілля-трави збирає. Відьомствує…

Сохнув, мучився Нерадець, злостився. Коней до крові збивав, у домі спокою не було від нього. Аж доки мати не спровадила його до князя в дружин у.

Не спиться Нерадцю сеї теплої літньої ночі. Над ним видзвонює цупким листом дуб-віковик. У змучену душу заглядають зорі… Давно вже веселки надій не бавили його серце.

Одного тепер жадав: добитися честі у князів, щоб піднятися над Гайкою… над боярином Вишатичем… Щоб її завоювати собі або відомстити.

Чи задрімав, чи справді Мара нахилилась над ним.

Нерадець скочив на ноги. Ні, це не приснилося. Перед ним стояла висока жінка у білому. Простягала до нього руку:

— Ходімо.

Якось дивно зблиснули в пітьмі її світлі очі.

Нерадець не рушив.

— Не бійся. Тут є капище. Перебудеш ніч. Вранці виведу тебе на дорогу.