Раиса Иванченко - Гнів Перуна

— Овва! Бояриня? Яка ж се? — сяйнув очима князь.

— Вишатича Яня… Гайка ж наша!.. Таки ж не останні вони люди у

Василькові-граді, коли князь Володимир бере її Нерадця до себе. Ая! Добрий воїн з нього — он який, яко тур, кремезний.

Ніга Коротка металась виверицею біля комор, біля медуш. Недобрим словом згадувала свого Порея, що покинув її, покинув землю і тепер блукав десь у чужих сторонах, добра шукав. Діти без нього повиростали. На її руках усе!.. На її горбі!.. А тепер — легше буде… Нерадець стане дружинником, може, й братів перетягне…

Коло вогнища вже шумувало ігрище. Дівчата, що водили весняний хоровод на леваді, тепер розважали князя. Навколо тоненької дівчини у вінку із золотих купав, заплетеної-переплетеної вінками на грудях, на руках, на ногах, вигинався дівочий ряд. Хороводниці поставили біля «князівни» глеки молока й, кидаючи свої вінки їй під ноги, випрошували щедроти у Лади любові:

— Гей, князю, чого зажурився? Вибирай собі ладу, все буде до ладу! — погукували захмелілі від бражного меду дружинники, розпарені ситою трапезою.

Кгязь Володимир труснув головою, обвів поглядом дійсний ряд. Тихо покликав Нерадця:

— Нерадцю, вірний вою мій… послужи, мені… Оту «князівну» білокосу, у вінках… приведи сюди…

Дружинники переморгувались між собою, вдавали, що нічого не чують. Нерадець не ворухнувся.

— Та не бійся, не бійся, князеві береш — не собі! — підказав йому хтось досвідченіший.

Нерадець підійшов до дівчини, смикнув за руку:

— Іди, князь кличе.

Дівчина сяйнула до нього очима. Лише тоді Нерадець упізнав Любину, з їхньої ж вулиці дівчину.

Вока тихо підійшла до князя.

— Сідай коло мене. Їсти хочеш? — лагідно повернувся до дівчини князь. Вона почервоніла. Князь пригощає! Леле!.. Це ж якби люди чули!..

Раптом за ворітьми зчинився якийсь лемент. Голосили жінки, плакали діти.

— Що там? — розсердився Володимир. Нерадець підбіг до воріт.

У світлі полум'я розгледів, що двоє княжих дружинників вели за поводи кількох коней. За ними брела юрба жінок, які плакали, заламуючи руки:

— Пощо забираєте останнє? Чим ниву орати? Чим дрова возити? Ой лю-у-доньки-и! Мужів од землі забираєте, дітей малих сиротами лишаєте! Ли-и-шенько!..

— Сіє княже діло! Ану замовкніть! Чи забули, чиї єсть? — гукнув на них Нерадець.

Жінки замовкали на мить, потім знову голосили й заламували руки.

— Цитьте, бабота, князь чує!

Юрба притихла. Мовчазно зітхала. Невдовзі почала розходитись.

Князь Володимир дивувався.

— Молодець, Нерадцю. Умієш з людьми темними розмовляти. Повернешся з походу — будеш у Василькові биричем. Згода?

— Згода, князю… — вірив і не вірив Нерадець своїй щасливій долі.

— Тож іди додому, збирайся у землю волинську… а я іще тут залишусь. Як тебе зовуть? — звернувся він до голубоокої «князівни»…

У волинську, так у волинську. Нерадцю все одно. Молодий князь до себе взяв — надія з'явилась дістатись його більшої милості. Спасибі матінці, що підштовхнула на сіє. Тепер, може, колись стане він значним мужем. Князь землі вділить. А то ще прославиться у січі. Руки і рамена у нього он які — підкови гне! Може, стане княжим конюшим, альбо стольником, а то ще постельничим. Як поталанить — може, й золота гривна блисне у нього на грудях. Боярська гривна. Урівняється він із Гайкою. Скаже тоді воєводі Вишатичу: «Люба мені твоя бояриня. І я їй любий. Відступайся, боярине. Все одно вона моя».

І поїдуть вони з Гайкою далеко звідси, У степи безкраї. Поставлять хижу на високій могилі. Навкруг — скільки око сягне — поле й поле. От тільки половці… Ні, краще тікати вже у лісові пущі. На лісові річки. Нікого довкола них — тільки лісовий звір і птах, І вони вільні, як оті крилаті птахи…

Нерадець мріяв. Сидів на коні попереду своєї сотні, яку зібрали княжі биричі із смердів Васильківщини. Були останніми у князевій дружині — мали наглядати за повозами, котрі торохтіли слідом — везли для воїв сухарі, пшоно, сало, в'ялену рибу, борошно, сіль.

Князь Всеволод ішов на старшого брата свого Ізяслава, котрий зі своєю раттю став під Новоградом-Волинським. Мали битися на смерть сини Ярослава Мудрого, битися за батьківську славу і честь. Бо своїх не мали…

Переходи були тяжкими. Лісові дороги вузькі, лісові річки — грузькі. Заїдали комарі й мошва. Рать Всеволжа спинялася щовечора на ночівлю біля якогось оселища чи простонеба. Чи й посеред лісу, виставивши довкола застави.