Раиса Иванченко - Гнів Перуна

Не довіряв отцю митрополиту Іоанну; не вірив своїй жоні-грекині Марії Мономаховій і не вірив отрокам-челядинам, що сновигали по княжому двору. Спав і бачив свого старшого брата — Ізяслава, котрий ще сидів у Кракові і, певно, щось намислив супроти нього.

Всеволод Ярославич зачинявся у своїй ложниці з книгами. Грецькими й латинськими, сарацинськими, агліцькими, фразькими. Серед них відпочивала його втомлена душа.

Справи ж князівські не клеїлись. Навесні утік з-під його руки старший син Святослава — Олег. Побіг у Тьмуторокань. Хтось у новгородській землі убив другого Святославича — Гліба. Тінь убивці упала на нього. А старший син суперника Ізяслава — Святополк — сів у Новгород.

Новгород… Звідти, — здавна так повелося, — князі сідали на київський стіл.

Із степів зароських прийшла звістка від хрещеного хана Осеня: заворушились половецькі вежі, половці збираються на Русь… І в цей час із Польщі рушив з лядськими ратями і волинськими дружинами менших князів сам Ізяслав. Рушив на Всеволода.

Всеволод метався в розпачі по світлицях терема. Шукав собі відради чи забуття. Але їх не було. Не чув за собою моці, аби втриматись у стольному Києві. Не було і сили, котра могла б його підперти.

Візантія? Ромейськї імператори? Там колотнеча й м'ятежі вельмож, нашестя турків-сельджуків, бунти в провінціях, безкінечна заміна імператорів на троні… Малопольські князі — на боці родича свого Ізяслава й Гертруди. Німецький імператор Генріх Четвертий по-вержений папою Григорієм і відлучений від церкви; папа Григорій Сьомий бореться з антипапою Климентом Третім. Англійський король Гарольд, сват Всеволодів, розбитий Вільгельмом і його норманнами при Гастінгсі, втратив свої володіння на Британських островах. Одно тільки й лишилося від нього: дочка Гіта, невістка Всеволода, жона старшого сина його — Володимира…

Світ довкола колотився й стікав кров'ю. І в тому світі Всеволод Ярославич був самотнім.

А з-за Росі, з степів, піднімається, невблаганна навала половецьких веж. Що має робити? Куди бігти? Від кого перше захищати отчину свою — від Ізяслава чи від половців?

Кинув погляд на маленький столик під іконами. Кручена ніжка, внизу розпластана чотирма виноградними листками. Зверху — кругле, з білого мармуру коло. Подарунок ромейців. На цьому столику лежить царська шапка колишнього імператора Візантії Костянтина Мономаха. Казали йому: «Сія шапка тобі принесе царську владу». Ось… Він — київський князь… Шапка Мономахова дала йому вищу владу в руській землі. Але яка тяжка вона!..

Розчинив двері у сінці, гукнув отрока. Бистроокий білявий хлопчина виріс у дверях.

— Клич мого сина, князя Володимира.

Отрок нечутно зник за дверима.

Всеволод розмислював:

Володимира пошле у степ. А сам з дружиною піде супроти Ізяслава.

Кароокий чорновусий кремезняк кресонув гарячим поглядом по обличчю батька-князя. Враз приязна посмішка зникла з його лиця.

— Половці?

Всеволод ствердно хитнув головою.

— Дозволь, отець, раду тобі подати. — В темно-медових зіницях молодого князя закипала гарячінь. Всеволод стиснув уста. Син його жадає повчати отця? Чи не рано? Але не сказав нічого. Володимир уже без запалу в словах мляво промовив:

— Треба б до тих степових поганців вислати попів-хрестителів. Вірою і хрестом хай угомонять язичників.

— Не приймуть, переб'ють.

— Чому ж? Хан Осень, бачиш, хрестився сам і челядь свою хрестив.

— Що з того? Християнином не став. Кочує у степах. Треба розіслати биричів по всіх землях, гукати на рать.

— Згода, — поспішив погодитись Володимир. Відчував, що батько ревниво ставиться до його порад, хоча в усіх справах Руської землі і покладається на нього. Всюди посилає свого старшого сина Володимира, який державить іменем свого батька міцно її упевнено.

Всеволод звівся на ноги, підійшов до мармурового столика. Шапка Мономаха грала дивними променями смарагдів, рубінів, діамантів. Внизу оздоблена чорним соболем. Була ошатна й почесна. Немовби променилася силою і могуттю вселенської візантійської держави. Символ владності! Чи ж утримає він на собі важкість її влади? Чи, може, перехопить її син його — Володимир? Отакий впевнений, беручкий до всього, запальний…

Зиркнув спідлоба на Володимира. Той згасив ув очах захоплення від сіяння Мономахової шапки. Збагнув вітцеві сумніви. Шкода стало йому батька. І образливо на нього. Якщо вже не вірити рідному синові, то кому ж тоді вірити на цьому світі!..