Раиса Иванченко - Гнів Перуна

— Купаво, одведи улича в хатину та нагодуй добре. Шлях іще далекий у нього…

— З тобою піду битися, князю, — підхопився Будимир.

— Утиш свою кров у серці. Сядь, — присадив князь уличанина. Той притиснув до грудей свою зранену руку.

— Але-м… братоненавидник Вожик! Дай кількох воїв, князю. Всіх уличів приведу!

— Слухай, що мовлю. Неси мерщій від усіх нас поклонне чоло Славуті. Хай піднімає на поміч інші племена. Наша поляниця роська загородить списами степ. Але… Доки не прийде нам поміч — не подолаємо. Від тебе, сину, буде залежати, вижити нашим родам чи кістьми поле засіяти. А уличі… вони й самі прибіжать. Їм нікуди дітися… Так гадаю…

Висохлий від пекельного сонця Степ стелив під копита трьох комонників хрумкі трави. О такій порі верхівцям найлегше долати степову безмеж. Полеглі висохлі трави не плутали ноги скакунам. Прибиті до землі вітрами й літніми зливами, вони не давали копитам грузнути в чорнозем. Але й риссю пускати коней не можна… Лиш тихим кроком або ж чвалом, коли кінські ноги високо здіймаються над цією плутаниною прим'ятих трав.

Відколи верхівці повернули на полудень, лишивши за спинами ліси і ниви дулібського Побужжя і Подністров'я, вони вступили у землю тиверців. Другий день їхали Степом, але поки що не зустріли жодного градка, жодного оселища. Навіть жодної ниви. Що ж то за народ, який мав гучну славу велелюдного, коли слідів його ніде не було?

Дядько Власт їхав попереду, дедалі стурбованіше озирався довкола. Степ і степ. Подекуди рідколісся.

Пересохлі русла річок і потічків. Або ж обривисті глиняні упаді-яри.

Нарешті на обрії забовваніли обриси високих могил. Могили завжди були ознаками близькості оселиш.

Власт огледівся на двох верхівців, що мовчки їхали слідом. Очима вказав на обрій.

Відв'язав від сідла шолом. Надів на голову. Із шкіряного мішка витяг кільчасту кольчугу — нацупив поверх сорочки. Те ж саме зробив Добрин. Третій верхівець спокійно сидів у сідлі. Це була Радка. Полохливо обвела поглядом довкола. Зітхнула. У неї не було ратного обладунку.

Власт поманив Добрина до себе.

— Ідіть ген до тої упаді, — показав пугою на глибоке прямовисне провалля. — Пошукайте води. До оселища поїду сам. — Підтяг до сідла реміняччя тули [49] Тул — колчан, сагайдак для стріл. зі стрілами й лук.

— Але ні череди тобі, ні отар… Навіть димів немає, — обізвалась Радка.

— Треба знати чому, — втомлено промовив Власт. Під важким шоломом його чоло зволожилось. У маленьких швидких очицях Власта Добрин упіймав сиву тривогу.

— Їдь, Добрине. Я сама залишусь. Я не боюсь! — благально дивилась Радка то на Власта, то на Добрина… Ось заховаюсь у цьому проваллі і чекатиму. — Вона чула себе обтяжливою для цих мужів у нелегкій подорожі до тиверців.

Добрин із полегкістю зітхнув. Любляче серце — чуле.

— Тільки не виходь у степ. Надвечір повернемось…

Спутала свого коня, пустила пасти. А сама стала сповзати по глиняних прямовиссях униз…

В цей час Добрин і Власт були вже далеко.

За трьома могилами й справді починалися ниви й садки. Здаля, на рівнині степу, вони завважили земляні вали якогось градка чи оселища. Скоро були там. Але знову давали себе диву — їх ніхто не перестрівав.

В'їхали у безмовне місто. Навколо — безлюдь. Лише тоді упевнились: жителі покинули ці землі.

Уже поминули земляний вал, як звідкись на дорозі з'явилась зігнута до землі, чорна, яко рілля, стариця. Маслаки висохлих ніг із розчепіреними пальцями тупали обережно, непевно. Жилаві, у синіх вузлах руки спирались на сучкуватий кий. Обличчя не було видно. Недуги так зігнули стару жінку, що вона лише спідлоба могла дивитись на комонників.

Стариця відірвала ціпок від землі, помахала до них. Обоє з острахом під'їхали ближче.

— Немає людей тута. Пішли! — зашамкотіла стара.

— А ти що ж лишилась, мати?

— Стережу могили пращурів, — сказала, — землю свою стережу…

Щоки її зморщеного лиця тремтіли, як драглі.

— Пощо люди пішли звідси?

— Чорний Степ… котиться ізнову… Чорна смерть… Усім смерть… Охо-хо… — притулилась скронею до кия. — Хай вразить ворогів наших наш захисник Перун… Хай уб'є їх гнівом своїм…

— Пощо ж не пішла зі своїм родом?

— Охо… пращури мене давно, бач, кличуть… в отсих могилах вони… І я мушу лягти з ними…

— А далеко нині до тиверських оселищ?

— Далеко. До гирла Дунаю пішли. Далеко…

Обоє тихо рушили назад. Стариця припала щокою до сучкуватого кия і довго дивилась услід комонникам. Вони немовби танули за могилами в мареві гарячого дня.