Раиса Иванченко - Гнів Перуна

Віночниці обвили навколо Світовида вінком, Остромов легенько провів по ньому рукою, а жінки-в'язальниці зняли довжелезний вінок і понесли із капища. Волхв услід їм посипав зерном із жмені…

Тільки тепер Остромов попрямував до гостя.

— Бачу, Добрине, знову у нас. З чим приїхав?

— Обида лопотить крилами над нашою землею. Поляни просять дулібів столкуватись. З нами Сівер і Рось.

Остромов поманив пальцем двох старійшин.

— В толковини [46] Толковин — союзник, спільник. просять нас поляни. Рать тримати разом.

Сухий, зігнутий, ніби перебитий пополам в череслах [47] Чересла — поясниця. Годин наставив долоню над вухом.

— Супроти кого?

— Зараз не відаєм. Степ рушив на нас. Чорний степ. — Маємо вєть [48] Вєть — рада, а водночас і віть, гілка. держать!

Добрин осміхнувся кутиками вуст: тоді так само йому сказали — вєть держать. А потім — відмовили. Тепер Годин повернувся знову з таким же лукавим лицем.

— У нас пущі. Велика орда не продереться крізь нашу землю. — Сухий смішок затріщав йому в горлі, немовби лелечий клекіт. — То уличам і тиверцям треба кочовників боятись. Та вам.

— Сіверцям також. Їх можуть дістати з Дінця, — кашлянув у великий порепаний кулак Прибин. І сам він здавався Добрину старим порепаним гарбузом,

Остромов стояв осторонь, знав, що слова сії будуть гіркими для полян. І це вже вдруге! Але підставляти плечі дулібського племені під мечі, які їх, безумовно, не дістануть тут, не жадав. Добрин повернувся до волхва.

— Твоя мова, волхве, веле мудра. Кланяюсь тобі, що умієш берегти звичай словенський і любов до землі. Вона щедро воздає вам за те. — Добрин схилив на груди голову в короткому поклоні. — Але якби в твоєму слові була ще одна заповідь — землю свою треба берегти і множити не лише потом і серпами, а й мечами. Так учить волхв полян і росів мудрий Славута. Пам'ять Слова можуть знищити чужі войовники, знищити разом із іменем народу. Так веліли тобі сказати старійшини полян.

Старий волхв уклонився до землі.

— Дякую старійшинам. Але у дулібів своя мудрість. Її освятив наш Світовид. Тому й живемо краще за всі племена словенські!

— Живете краще, бо за нашими спинами, волхве! — гаряче блимнув очима Добрин. — А того й не бачите, що нині плодите зраду — братів своїх в інших племенах не хочете підперти своїми мечами. Хіба Світовид ваш не навчав тому, що у зрадників ниціє душа й гниє коріння?

— Старійшини так говорять усі; немає на те нашої згоди. Чи не так? — звернувся Остромов до Година й Прибина. Ті закивали головами… — Так і скажи своїм старійшинам. Маємо порядкувати свої клопоти.

Остромов першим вийшов із капища. Добрин остовпіло стояв проти кам'яного Світовида, який одним оком невидюще підморгував комусь, а іншим лукаво посміхався до нього. Многоликий Світовиде, пощо учиш лукавству дітей своїх? Хіба дуліби, поляни, росичі, уличі не єдиного кореня — словенського?.. Пощо не навчив волхва дулібського дивитись на Небо? Невже він уміє бачити лише клапоть землі під собою і не вміє серцем чути сили й могуть всього народу словенського?..

Добрин поволі брів до узлісся, де очікував на нього Власт. До Дівич-гори несли вінок Волосу, неслі свічі в руках, що миготіли в темряві, як живі зірки, несли свої співи-заклинання. І розколисаний ними володар Неба Сварог, покинувши свої небесні клопоти, обсипав женців-хліборобів зоряним дощем. Добрин упав на теплу траву.

Коротка мудрість править словом Остромова — так і скаже він своїм старійшинам. Вознісся старець велеречивий гордістю своєю над іншими, і серце його, і розмисл його полонили надто земні жадання. Волхви — обранці богів, то й мають уміти сіяти добро не лише для свого живота і живота своїх кревних… Біда, коли мудрий муж стає ситим собою…

Від сумних роздумів його відірвала пісня. Вона була то далеко, то ніби зовсім близько. Так близько, що увійшла в серце — з отим високим дівочим голосом:

Добрин підхопився на той голос. Невже то її, Радчин, спів в'ється до зір? Невже вона ще співає дівоцьких пісень? П'ять літ назад почув тут уперше той спів. Але тоді йому було шістнадцять весен… І не відав тоді, що в душі людини немає нічого солодшого за поклик дзвінкого голосу…

Відтоді він пам'ятав Радку. Може, тому нині й погодився знову приїхати до Лепесівки, до Остромова.