Раиса Иванченко - Гнів Перуна

Будимир сплигнув з коня, аби той не втомився. По обидва боки дороги, під самим градом, подекуди стояли полукіпки.

Порівнявся зі жницею, що кинула сніп при дорозі, Обличчя її закрите, біла хустка насунута аж на брови. Одні очі синіли під ними. Жниця була молода. Тонкий стан її перетягнув вишиваний чорний пасок, біла сорочка із червоно-чорними звивистими стьожками на рукавах була ще не виношеною. Поділ сорочки також яскрів червоно-чорною мережкою.

Забачивши подорожнього, жниця спинилась, витягла в-під руки перевесло, почала крутити його, але й очей не зводила з незнайомця.

— Най боги у поміч прийдуть, — вклонився Будимир. Жниця лише закліпала очима. — До града ще далеко? — Спитав нісенітницю: град був перед ним. Жниця засміялась.

— А водиці попросити можна? — Будимирові кортіло почути її голос.

Дівчина облишила крутити перевесло, підбігла до полукіпка, витягла з-під снопів глек і кухоль, хлюпнула в нього води.

— Старійшини в граді є? — раптом згадав своє Будимир. — Я вістун. Від уличів.

Обличчя дівчини ніби посвітліло під тонкою смагою.

— Степ?.. — прошепотіла тривожно.

— Степ… Великий Степ… — зітхнув Будимир і попростував далі. Незавидна доля тих, хто приносить погані звістки…

Будимир скоро переступав поріг княжого дому. Що це був дім князя, відразу можна було здогадатися, побачивши над одвірком сінешніх дверей бунчук — кінський хвіст чорного лискучого волосся, затисненого з верхнього кінця великою округлою мідяною бляхою.

Полянський князь Люб жив у великому домі. Такий же глиняний дах, такі ж низькі стіни знадвору. Дім наполовину сидів у землі. Всередину його вели сходини вниз, зате виталище було просторе й високе.

В кутку великої хоромини, куди зайшов уличанин, стояла велика піч на підмурку з валунів. Як і стіни, як і стеля, піч була вибілена крейдою, до того ж ще й розмальована червоною і синьою глиною — квіти, листя, півники.

— Не стій на порозі, проходь, — незнайомий голос припрошував Будимира. Він ще не призвичаївся добре оком до напівтьми, що заповнювала виталище. Віконця в стінах мало пропускали сонячного світла крізь товсту шкіру бичачого міхура. Все ж помітив невисокого світловолосого мужа в білій довгій сорочці, в білих полотняних ногавицях і добрих шкуряках.

— Я до князя Люба…

— Я і є князь Люб.

— Від уличів. І від старійшин, і від волхвів, і від князя Вожика слово маю до тебе! — За звичаєм, Будимир уклонився, торкнувшись правою рукою долу. — Степ іде на наші і на ваші поля.

— Знаємо сіє. — Люб огледівся до лавиці. Там тихо й вичікувально сиділо двоє бородатих старців. Певно, старійшини.

— Уличі просять вічем своїм з'єднати наші мечі. Самим ні вам, ані нам не справитись.

— Мудре речеш, уличу. Але учора ось прибіг новий вістун од князя Вожика. Приніс інші слова…

Будимир широко розплющив очі. Інші? Вожик передумав сам, без віча? Без волхвів? Його, онука вічевого князя Білонога, послало віче усього племені, усіх родів, що зібралися в стольному граді Пересічені! Він може заприсягти в тому усіма словенськими богами. Він може розсікти мечем свою руку чи груди і на тому мечі і на крові своїй принести найбільшу клятву — клятву життям своєї матері і свого роду. Нехай сира земля провалиться під ним, коли він не так передав волю народу уличанського…

Юнак ступив крок уперед, метнув поглядом по стінах, блискавично зірвав із стіни меч — важкий князів меч — і підняв його над своєю простягнутою вперед рукою. Князь Люб спокійно склав руки на грудях, злегка примружив очі на уличанина.

Будимир збагнув: від нього таки чекають тієї клятви на крові! Важкий меч упав на його руку. Під лезом, на сорочці, зачервоніла кров.

— Ой! — зойкнув хтось у нього за спиною. Будимир віддав меч Любу. Князь спокійно повісив його на місце, тому, хто зойкав за спиною, сказав:

— Купаво, знайди шмат чистого полотна.

Будимирові зарябіло в очах.

Через якусь мить та сама дівчина-жниця перетягувала йому руку. Тепер біла хустка не ховала її обличчя — була пов'язана на маківці, кінцями назад. Він згадав її усміх, і тепер сам усміхнувся.

— Отаке… Як же молотитиму твої снопи?

Дівчина тільки закліпала золотистими віями.

— Снопів не доведеться молотити, — замість неї одказав князь Люб. — Нині доведеться молотити голови аланів…

— Хто се? — здивовано підняв брови Будимир.

— Се нові кочівники. Живуть у кибитках і доять кобилиць. На наші землі сунуть алани-яси.

Лише сьогодні вранці князь Люб дізнався про це. Найдальша застава росичів, що була зведена в степу на рівній відстані між Россю і Тясьмином-рікою, уже перехопила кількох верхівців, які вивідували дороги для всієї орди. Вранці, на світанні, від застави прибіг гонець і повідав про цю новину.