Раиса Иванченко - Гнів Перуна

Всеволод почовгав до ложниці.

Опасистий, важкотілий, розважливий у рухах найменший Ярославич страждав від того, що на його вік дісталося найменше батькової слави і честі. А своїм мечем він не умів їх добувати.

Всеволод підійшов до розчиненого вікна. І раптом у подиві відступив. До високого ґанку його терема наближалось двоє простоволосих босоногих ченців. У власяницях, з високими сучкуватими патерицями, з гордо піднесеними білобородими обличчями. Наближались до ґанку повагом, твердо, впевнено.

Так могли тримати себе лиш печерські ченці, незалежні від блазну світу і від сили будь-чиєї влади. Ченці княжих монастирів були іншими: ходили в добротних рясах, на ногах чоботи або ж постоли, постаті зігнуті, жебраючі, погляд очей запобігливий, уста ладні будь-якої миті восхваляти й возносити того, хто щедро дарує за славослів'я.

Печерці увійшли до княжої гридниці, де ще сидів молодий князь Володимир. Не вклонившись, стали перед Всеволодом, пильно дивились в очі. Всеволод очікувально вивчав їх поглядом, дивувався їх схожості, Однакові власяниці, білі бороди, біле волосся до пліч. Тільки один був вищий, очі мав великі, дитинно-голубі, другий — з виду древніший, очі сиві, потойбічні, з обвислими мішечками під ними.

— До тебе, князю, святі отці печерські, — сказав Володимир і підійшов ближче до Всеволода. З подивом розглядав порепані, чорні ноги ченців.

— Іменем бога, князю Всеволо;де,

іменем твого вітця і всієї руської землі… — Ступив наперед древній старець. Сильний і низький голос був у нього — ані крихти старечої втоми чи знесиленості. — Просимо тебе, Ярославичу: візьми

дружину свою, і піди до брата свого старійшого Ізяслава, і сотвори мир. І хай Ізяслав по закону сяде на отчині й дідівщині своїй. Яко заповідав сіє батько ваш — Ярослав. А я, раб божий Никон, сію заповідь мого повелителя й мудрого державця дав обітницю богові і покійному Ярославу чадам його нагадувати денно й нощно. Законом треба міцнити землю руську і виводити коромолу межи братами-князями.

— Іларіоне, се ти? — вразився Всеволод.

Никон-Іларіон промовчав. Ясними очима глянув на низькочолого нащадка давнього свого повелителя і авдонома [50] Авдоном — самодержець. Русі — Ярослава Мудрого. Ні великим тілом, ні слабким духом, ані тихим голосом не нагадував Всеволод свого вітця — свейська кров матері його Інгігерди вихолодила його серце й тіло.

— Але ж отець наш сам розділив руську землю межи нами.

— Розділив, аби кожен був ситий і не зазіхав на брата від голодних заздрощів. Але стольний Київ — над усіма землями голова, усім городам руським — матір. І в ньому сидіти старшому від коліна Ярославового, — гаряче світив ясністю очей Іларіон-Никон.

— Пощо старшому, Іларіоне? Пощо не мудрішому? — спохопився і Володимир.

Всеволод задоволено хитнув головою. Так-так, чому не розумнішому має належати старшинство у землі руській? Ось він, Всеволод, благословенний і улюблений син отця Ярослава, — за осмомисліє шанований. Не виїздив у чужі сторони, дома сидячи вивчив п'ять чужих мов, і в книгах мудрих кохається, і світу багато йому відкривається. Хіба не він достойний тримати правило державця у Руській землі? Хіба не він здатний підтримувати той світильник знань, який запалив іще дід його Володимир Хреститель? Ось нині він, Всеволод, «Руську правду» Ярослава переглянув. Велів нові статті в неї вписати, за якими живе народ руський. І сим буде прославлено ім'я його… Ізяслав же до книг байдужий. Хоча й хизується ученістю. І воїн — нікудишній. Завжди чужинцями себе підпирає. Чому ж йому має належати старшинство у землі Руській?

— А тому, щоб не було згубної коромоли межи князями. Старший — богом призначений. Який він не є — він яко отець меншим. І шанувати його як вітця рідного належить. А мудрим себе кожен вважає. Хто мудріший — одному богу потім стає відомо. Найбільша ж мудрість — не переступати закону і свято берегти заповіді.

Всеволод усміхнувся, очима показав на мармуровий столик.

— А я маю благословення од візантійського царя і візантійської церкви. Сія шапка царська дісталася мені од великого Костянтина Мономаха — на царювання в Русі. І я не прогрішив перед богом і перед киянами, мене сюди віче покликало.

— Віче! — заблискав очима молодший чернець. — То греки митрополичі підмовили киян. То вони!

Всеволод смикнувся лицем, гнівно крикнув — Не віддам столу! На тім стою. Воля киян і є воля божа.

Іларіон-Никон погрозливо звів патерицю: