Раиса Иванченко - Гнів Перуна

Всеволод мовчав.

Живка поклала на його очі свою вузьку гарячу долоню. Щось шепотіла знову, кропила голубиним крильцем водою із миси.

— Відпий іще роси Ярилової. Очисти душу свою від нечестивих помислів… Пощо твій бог єдиний не навчив тебе покори? Маєш слухати старшого брата свого, яко вітця свого. І мої старі боги тому учать. Але… не слухають нині волостелини мудрого слова. Лиш себе чують, свою заздрість і гординю возносять над усе… Одягли свого бога у золоті шати і в непогрішимість — і самі себе уподобляють йому! Загубили страх перед гріхом! Загубили добро в душах!

Живка замовкла. Всеволодове тіло бралося бурими плямами. Чоло вкрилось гарячими краплинами. Князь відчув якусь полегкість у собі.

— Хто єси, жоно? — пильно вдивлявся в її бліде, збуджене лице, в блискучі світлі очі.

— Пощо тобі знати мене? Ніхто мене не знає. І я себе не знаю.

— Ти себе знаєш. Бачу, що знаєш. Але не хощеш відкритись.

Живка зітхнула.

— Хоч і знаю — а що тобі? Всі ми — як летючі іскри в світах: спалахнули й гаснемо. Нічого не лишається опісля. Тільки попіл. І слава серед людей про діяння наші, про добро…

Всеволод похилив голову на груди. Багато мудрих книг прочитав на своєму житті, а такого не стрічав там. Там возноситься не добро, не правда — а війни, загарбання, поневолення багатьох народів, полон іних земель. Ото й слава володарів світу від того. Більше убив, більше награбував золота, більше крові людської пролив — і слава йому більша воздавалася в віках. За добро, за правду ще жоден володар світу не уславився… Він се знає твердо. Але слава та — не серед людей. У книгах…

— Приляж, князю, одпочинь. А я заклинання прокажу над тобою. Ти слухай — і вір… Вір моєму слову, князю!.. А ти, Огнеястра і Невея-мертвяща, усім лихоманкам сестра старша, плясавиця окаянна, біжіть від князя мого за три дні, за три поприща, бо прикличу на вас Живу-живицю і дасть вона вам по триста ран на день. Ізбіжіть у темнії ліси, на гнилії води, в місця порожні й безводні, аби вам жовтої кості не ламати, червової крові князя мого не пити, серця його не сушити, білого тіла не ломити. Ідіть на єдми [51] Єдма — болото. , на темні луки, на густі очерети, на сухі ліси, на глибокі яри, на степи степучі.. Спи, спи, князю мій…

Довго ще шепотіла Живка над Всеволодом, розхитуючись усім тілом і сама немовби куняючи над ним… Тільки пальці її ніжно розгладжували князю надбрів’я, скроні, перенісся…

Творимир і Нерадець міряли кроками землю навколо Живця. Доки не зсіріла пітьма. Тоді вони присіли під якимось деревом — і відразу сон зморив їхні тіла. Важкі повіки самі змежились. А коли раптом розкрили їх — над ними шугав уже ясний сліпучо-білий день.

Перед ними стояла Живка.

— Най поспить князь. Огневиця з нього вийде. Невея-смерть відступилась уже.

Творимир і Нерадець спустились із піщаного горба, попрямували до табору ратників. Треба було попередити воєвод, що князь живий, що він одужує.

Уже дійшли до того самого дуба-віковика, де Нерадець стояв звечора на чатах, як раптом над ними тонко продзвеніли стріли.

Обоє припали до землі. Лише тоді згадали, що немає у них ані луків, ані мечів при собі. Нерадець намацав за халявою чобота лише ніж.

Підповзли ближче до дуба. Кілька стріл миттю впилися в стовбур і тремтіли пір'ястим охвістям. Небезпека була поряд. Творимир і Нерадець, не змовляючись, кинулись врізнобіч. Де був ворог — не видати. Коли один наскочить на нього — другий прийде у поміч. Та не встиг Нерадець відсапатись, як з протилежного боку, куди стрибнув Творимир, почулася вовтузня. Там щось коїлось із воєводою. Нерадець затиснув у зубах довгий мисливський ніж, ящіркою зав’юнився в чагарі, щоб обійти засідку збоку.

Коли він звівся на коліна, намагаючись роздивитись, де ж Творимир, угледів: верхи на воєводі сидів якийсь ратник і втискував йому в рог кляп із трави.

Нерадець розмахнувся. Важкий ніж із коротким посвистом пролетів над кущами і впився під ліву лопатку ратника. Він обм'як. В цю ж хвилю Нерадець кинувся на незнайомця, рукою охопив шию і повалив на землю. Нерадець відчув, як чужинець знесилів під ним і вже не борсався.

Воєвода витягнув кляп,

обтрушувався від землі, відпльовувався…

— Лютий, яко барс… Я впізнав його! Се гридь Ізяслава — Порей. Ху-у…

— Порей? — злякався Нерадець, відскакуючи від своєї жертви. — Із Василькова?

— Не відаю звідки… Значить, рать Ізяслава близько. Скорій до стану!

Але Нерадець німо стояв над Пореєм. Той ошаліло водив вибалушеними очима. З кутиків уст на бороду вибивалася рожева піна…