Раиса Иванченко - Гнів Перуна

Бігав по хороминах, розвівав свою самотину несамовитістю, вистукуючи по мостинах підлоги каблуками грецьких чадиг [53] Чадигрі — м'які чоботи з тканини чи шкіри, поверх яких надівались черевики. . Гриз нігті на пальцях, блискав урізнобіч зизооко. Гайко!.. Біль його… Ненависть його… Образа його…

Єдина розвага — приїзди до князя Ізяслава. Ізяслав, возсівши знову на київському столі, обіймав його за плечі, яко рідного брата. Вів до себе, у ложницю, садовив на покуті під іконами. Тоді Вишатич забував про свої кривди. Тоді вони удвох згадували, як Ізяславу вдалося безборонно прийти до Києва й сісти на отчий стіл. Як брати-князі під Володимиром-Волинським порозумілися між собою і як Всеволод з дружиною поклав перед Ізяславом меч і поцілував хрест. Сказав: «Брате, ти єсть старійший від мене, Іди в Київ. Візьми свій стіл, що отець Ярослав тобі заповідав. Грішен єсть. Прости!» Всеволод упав на коліна. Розчулений Ізяслав і собі став на коліна поряд з ним. «Бог простить. Молися! А мені воздасть за довготерпіння. Пощо мене, браття, вигнали в чужу землю? Пощо багатство моє побрали?» Всеволод плакав. «Прости, брате. То не я, то Святослав. А я винен, що на поклич киян прийшов. Тепер бачу: ішов я супроти закону. За ослух мій покараний був господом хворістю тяжкою. Але як тільки помисли правдиві вселилися в мою душу — очуняв єсмь… Старі боги помогли. І Живка, волхвиня їхня…»

Ізяслав насторожено заглядав братові в очі. Єретичні слова злітають з його уст. Чи личить християнину приймати волхвування, й зілля, й благословення старих богів? Але коли вони також були за Ізяслава, то нехай… Він помовчить.

Тепер оповідав те все Вишатичу.

— Сказав брат мені тоді: піду у свій уділ, в переяславську землю. А ти до Києва спіши…

Вишатич те все знав. Але вдавав, що чує вперше, як сталося, що не було битви між Ярославичами.

Кияни тоді відчинили Золоті ворота і вдарили у дзвони. Видзвонювали на церкві Богородиці благовіщення на Золотих воротах, на церкві Богородиці князя Володимира, названій Десятинною, на дзвіницях монастирів Георгія і святої Ірини, святого Петра, Дмитрівського монастиря і монастиря Германова на Клові… Найпізніше ударила в дзвін митрополича церква святої Софії. Митрополит Іоанн зачаїв злобу супроти Ізяслава… І нині, мабуть, плете свої тенета в темних закамарках… Боїться його Ізяслав. Питає ради у Яня:

— Вижену Іоанна, що вчинить патріарх в Царгороді?

— Накладуть злую єпітимію на всю Русь. Або ще половців нашлють.

Ізяслав зітхає. Ходить по ложниці. Високий, трохи вже зсутулений. Нетерпеливо крутить головою.

— Поїдьмо у Печери. Попросимо ченців молитися за наші гріхи.

Печерська обитель стрічала Ізяслава з великою шаною. Ігумен Стефан, котрому було вже важко ходити, виповз із своєї келії, опираючись на плечі двох келійників, що прислужували йому. Стефан вітав великого князя підкреслено поштиво кланяючись.

— Тілом відходжу од сього світу, — шамкотів до Ізяслава, а душею з тобою, князю. Знайте, чада мої, — звертав погляд до ченців, — перед богом буду заступатися за князя нашого законного. Хай міцно тримає в своїй десниці закон і благодать землі нашої.

— Владико! — упав перед ігуменом якийсь чернець. — Учив нас преподобний отець Феодосій, і ти, владико, учив нас, овець заблудших, ніякого набутку не збирати й не тримати в келіях. А я ось стяжав трохи полотна — сам, уночі, ткав. Щоб для братії сорочки нові пошити. Дозволь віддати тобі, владико…

З-під широкої поли ряси чернець вивалив до ніг ігумена добрий сувій полотна.

— Охо-хо, гріхи мої земнії, — застогнав Стефан. — ІІощо не послухався слова господнього? Сказано: де багатство ваше, там і серце ваше. Аще хощеш бути безпорочним чорноризцем — візьми своє полотно і кинь в огонь горящий! Аби усім наука була…

Чорноризець, певно, чекав од ігумена подяки й при тих словах сахнувся. Увесь пересмикнувся, щось злякано залепетав.

— Я ж не собі… для всіх… для братії… — відступав од Стефана, як від навіженого.

— Візьми!.. Візьми!.. Кинь!.. — підштовхували ченця брати-чорноризці, а той ховав руки за спину, ніби сувій полотна, що він виткав для добра, для всіх, тепер обпікав йому долоні, як розпечене залізо.

— Пощо, владико, гріхом називаєш сію працю брата нашого? — обізвався якийсь чернець. — Брат Деміан не для себе, для всіх старався. Усім нам сорочки треба нові — бачиш, погнили вже на наших спинах від поту. А нікому до того немає діла! Сіє не гріх працею своєю користати. А хіба не грішному ділу учиш нас — тягти отеє полотно із смердів?