Раиса Иванченко - Гнів Перуна

— Відкрилась суть життя суєтного, князю мій.

— Яка ж вона?

Нестор зітхнув.

— Два шляхи є в людини — митаря і фарисея. І ми, грішні земні люди, гадаємо, що коли кланяємось богу, коли всує повторюємо ім'я його, — то бог милостивий з нами і простить усі гріхи наші. Але це не так. Ми — мертві душею, бо ситі собою і своєю правотою. Тому ми — фарисеї, і бог не може бути з нами. Господь боровся проти фарисейства все життя — і не поборов. Прийшов до смерті своєї хресної.

— Наша віра в бога врятує нас, брате.

— Це не так просто. Древні іудеї недарма забороняли вимовляти ім'я бога. Бо наша віра сліпа. Ми лиш повторюємо слова, а серце — холодне, не вірує. Зело великий наш гріх — гордість. Іоанн Златоуст перший про це сказав. Чи не так, князю? Тому наш гріховний шлях у житті — фарисейський. Ми женемось за владою. Ми вбиваємо й мучимо менших і слабших, щоб утвердити себе владою. Чи не так?

Ченці довкола заворушились, гнівно позирали на владику свого, який непотрібною жорстокістю до Єремії жадав показати свою владу над ними, слабшими й безсилими братами-мніхами. І то все аби вивищитись ув очах князя і його боярина! Проте Стефан заплющив очі, схилився на патерицю. Дрімав чи слухав. Розумів чи вдавав, що розуміє.

— Іісус мучився і прийняв смерть за гріхи й злодійства людей. Так свідчать священні книги, Несторе, — втрутився Янь Вишатич. — Тому й прощає гріхи людські.

— Якби ж ми пам'ятали про ті муки — не творили б нові! Були б, може, справедливіші до людей. Іісуса ми вдягли нині в золоті шати, оточили славою. А якби з'явився він, цей мученик, серед нас тепер? Побитий, розтерзаний, з терновим вінком на скривавленому чолі? З тяжкою ношею хреста на собі? І якби в ту мить за ним гнались оті богоборці й хулителі, що розіп'яли його й закричали: «Ми знову тебе розіпнемо на хресті! Ти проповідуєш любов, а ми — ненависть. Ти піднімаєш смиренних і покірних, а ми — гордих насильників і відчайдушних свавільців! Ти кличеш до небесного царства, а ми жадаємо мати його на землі! І ти, жалюгідний, брехливий проповідник, знову будеш розіп'ятий нами!» Чи багато б нас, князю, кинулось на поміч Христу? Чи не залишили б ми його одного, віч-на-віч з убивцями?

— Як думаєш ти, Несторе? — тихо спитав Ізяслав.

— Я думаю, князю, що кожен би рятував лиш себе. Шукав би способу, щоб утекти непоміченим. А то ще й допоміг би убивцям… Боягузи — перші сподвижники убивць. Тако було з віків.

Ченці соромливо опускали очі додолу. Усім їм здавалося, що вони щойно самі сотворили той злочин, тільки замість Ісуса перед ними був Єремія — їхній заступник. Ігумен Стефан ніби проснувся, звів голову з долонь, що лежачи на патериці.

— Зело вчений Нестор наш, князю.

— А що було в минувшину? Хіба у нашій землі були боягузи? — не витримав Вишатич.

— Були. Одні племена боролись, іниї сиділи за їхніми спинами. Одні вимирали, інші — ситіли й возносились. Кидались у чвари…

— Хвала богові, кінчились чвари у нашій землі, — розплющив очі Стефан. — Князь наш законний Ізяслав…

— Міжусобиця не кінчилась, владико, доки в наших душах житиме себелюбство, доки ми будемо мовчати серед торжествуючого зла, — суворо мовив Нестор, оглядаючи притихлу братію.

— Прости! — раптом упав перед ним Деміан. — Це все він!.. Він! Єремію покалічити звелів!.. А ми… мовчали!..

— Де він? — скрикнув Нестор.

— Там!.. — з плачем відізвався Деміан і вказав рукою до стайні.

Нестор тут же попростував до стайні, де стогнав, кленучи бога і людей, нещасний Єремія.

— А ти, владико, ізійди геть… Не хочемо тебе! — розпачливо скрикнув раптом Деміан.

— Не хочемо…

— Іди!.. — Погляди ченців обпікали ігумена безпощадним осудом.

Такого ще не бувало в обителі! Стефан розгублено кліпав очима.

— Не хощемо! Оберемо собі іншого владику за статутом судійським!

— Як заповів нам блаженний Феодосій!..

Стефан заплямкав губами.

— Ходімо… До трапезної ходімо…

Невдало, як невдало прибув сьогодні київський князь!.. Краще тікати звідси… пошвидше…

Коли Нестор повернувся зі стайні, ковтаючи невидимі кривдні сльози за Єреміїну муку, його окликнув Вишатич:

— Отче! Отче Несторе! Новину знаєш? Ваш ігумен Стефан хоче піти од вас — у княжий монастир на Клов. Буде там владичествувать — князь покликав. А ти підеш із ним? Велів тебе спитати владика.

— Не піду з ним, воєводо. Не прощу йому Єреміїної кривди.

— Кого ж братія обере? Може, тебе? — зацікавлено наставив зизі очі Вишатич.

— Великого Никона будемо просити. Ось повернеться із Тьмуторокані… Якщо князь Ізяслав простить йому давні гріхи супроти нього…