Раиса Иванченко - Гнів Перуна

— А що таке — з маком? — вихоплює Гордятко незнайоме слово.

І Гайка вже наспівує про мак, хитає головою. Гордятко пританцьовує ногою, ворушить губами:

А в Гайчиній голові тим часом телесуються невеселі думки. Коли це вона напряде того прядива, щоб полотна на сорочки їм обом наткати? У кого попросити верстата, бо їхній, Претичів, десь загинув ще тоді?.. Не хотіла згадувати те лихоліття…

І в цей мент на вулиці почулися страшенний тупіт і посвист. Вискочила на ґанок — нічого не второпає. Летять вулицею комонники, припавши до кінських грив, тільки нагаями висвистують у повітрі. Гордята придибуляв до неї, вчепився в її спідницю, від подиву палець засунув у рот.

Звідки не візьмись — увірвалась у двір Ніга. Закричала:

— Половці! Гайко, тікай! — Ухопила на руки хлоп'я й понеслась городами. Гайка кинулась за ворота — там же на белебні коза їхня, годувальниця Брязга…

Ошаліло метається на вірьовці доокруж кілка. Зірветься, чим дитину годувати? — Тікай! Тік-а-а-й!.. — кричала Ніга й, задихаючись, мчала до гаю. А там ліс, байраки, упаді, хащі, степовики туди не добудуться.

Поряд із Нігою мчали із сусідніх дворів і хат люди. Хто тягнув за руки низку дітей, хто на руках, на плечах рятував свої чада. Декотрі гнали щодуху корів, волів. Верещали підсвинки в мішках, сокотіли кури, ґелґотіло переполохане гусяче плем'я. З кутка в куток завалували пси. А на вулицях уже голосили піймані половчинами жінки й дівчата, їх тягли за коси, волочили за ноги, зв'язували сирицею й вірьовками докупи, прив'язували до своїх сідел.

— Гайко!.. Гайко!.. — причитувала Ніга, розгублено озираючись і ховаючись поза кущами. — Та покинь же все… Та рятуйся ж… Ой, серце вискочить… Де ж вона поділась?

Гайка цупила злощасну Брязгу із белебня. І з цю хвилю нова ватага верхівців викотилась із провулка й хльоснула її, мов пугою, вихором пилюки. Зігнулась, прикривши обличчя рукою. Але її хтось ніби смикнув — тої ж миті вона упала й відчула, як поволокли її по землі. Кричати не могла. Пилюка забивала рот і дихання. Непритома від болю в усьому тілі. Нарешті її поставили на ноги. Поряд з іншими переляканими жінками. Це був полон. Жінки поступово усвідомлювали це і ставали немов ошалілі: кричали, рвали на собі волосся, сорочки. Просили милосердя у старих і в нових богів. Кляли сю годину, кляли свій рід, кляли князів, що наводять коромолу на землю й не можуть захистити її від половчинів. Лемент і плач розтинали небо. Але воно не провалювалось від печалі й скорбу. Так само ніжило голубінню, як і годину назад. Так само пливло по ньому сонце й усміхалося кожному — заглядало в хижі очі половчину й сушило розпач в очах матерів…

Під вечір бранців зігнали докупи у великий людський табун. Жінки й чоловіки. Руки у всіх скручені за спиною. Кожен прив'язаний за шию до натягнутої товстої вірьовки, з усіх боків полоненці оточені вершниками-половчинами з довгим реміняччям батогів у руках.

Погнали…

Поряд торохтіли повози, вантажені награбованим скарбом. Довга-предовга вервечка їх тяглася-звивалася дорогою, ховалася за пагорбами, і кінця-краю не видати. І ще довша вервечка бранців ішла узбіччям шляху. Нанизані усі на єдину товсту вірьовку. А далі в куряві йшли табуни коней, стада корів, овець, волів. Все те котилося на полудень. Все те котилося на полудень. Кров людей руських і багатства їхні переливалися в ординські степи…

Сонце немилосердно пекло в непокриті голови. Сухий вітер сушив-висушував очі. Спивав піт із чола й спини, спивав сльози…

Пухнув язик. Пісочило в очах. Важчали ноги.

Де ж він, той степ половецький? За Россю? За Тясьмином? За Сулою? Швидше спинитись би… Упасти на землю. Розкинути руки. А тоді — і вмерти…

В спустошених, розчавлених містах і селах теплий весняний вітер сумно завивав у коминах порожніх хат, розкидав по дворищах солому й пір'я, розвіював попіл і прах… Голосили жінки. Пекучу сльозу знімав з очей оратай, що втратив синів і дочок, худобину і коня…

… А в Печерській обителі сидів над своїм пергаменом святий чернець Нестор і лив сльози над розоренням руської землі. Проклинав князів-коромольників. Бо це вони — Олег, син Святослава Чернігівського, прозваний Гориславичем, і Борис, син Вячеслава Ярославича, привели поганих половчинів на Русь, на Переяслав, на князя Всеволода, щоб відібрати у нього отчину. «І перемогли половці Русь, і многії вбиті були… Олег і Борис прийшли в Чернігів, гадаючи, що перемогли, а насправді землі Руській велике зло вчинили».