Раиса Иванченко - Гнів Перуна

Відрада-Ула принесла Гайці козиного молока. Щоб швидше сили відновити. З-за пазухи халата витягла шмат свіжого овечого сиру — скруту. Пошепки повідомила:

— Сини мої приїхали з пасовиська. Мої Слав'ята і Борис стережуть отари овець. Пий, видужуй швидше.

Становище хана Ітларя скоро відкочувало за Тясьмин, перейшло через Дніпер, покотилося за Сулу.

Відрада-Ула сказала: хан боїться града Воїня, що в гирлі Сули згородили русичі. В ньому сиділи міцні бойові дружини, які відтісняли степовиків з україн землі руської. Разом з градом Торчеськом, де жили берендеї і торки, Воїнь був міцним стражем землі руської.

Нарешті вежі хана Ітларя спинились. Знову стали півколом до півдня, а посередині — найбільша вежа — дім хана Ітларя. Поряд з ним — вежі його жон і наложниць.

Відрада-Ула, закривши обличчя білою хустиною до самих очей, порядкувала довкола. Вежі наложниць мали стояти на відстані польоту каменя — зліва. Справа — ставлять свої вежі жони. За ними — старші сини ханові, їх жони і наложниці. А вже потім — інша чадь Ітларева: осторожники, батири, челядь, конюхи…

Увечері, коли всі вже влаштували, як належить, свої житла, Відрада-Ула сказала Гайці:

— Ітларь кличе тебе до себе.

Гайка скинулась, яко рибина. Губи її затремтіли, очі спалахнули зеленавою просинню.

— Нікуди не дінешся, сестро… Будь із ним ласкавою.

Спина Відради-Ули раптом ще більше зігнулась, як у немічної стариці.

Біла вежа хана Ітларя нагадувала затишну, чисту хату. Посередині, на білих баранячих шкурах, що вистеляли підлогу, стояв великий золотий підсвічник. У ньому горіла товста лоєва свіча. Але того світла вистачало, щоб освітити смагле рухливе обличчя ще не старого половчина, який з жадібною цікавістю в розкошених вузьких очах оглядав Гайку. Обмацував поглядом її шию, стегна, живіт. Його сильне, оголене до пояса тіло, бугрилось твердими вузлами м'язів. На голові чорне лискуче волосся заплетене у косицю. Ноги Ітларя прикривали широкі, з тонкої шкіри ногавиці.

Гайка не могла збагнути, яке було його обличчя, чи мужнє. Воно здалося їй якимось загадковим.

Ітларь показав їй рукою поряд із собою. Мовляв, сідай біля мене. Але Гайка рішуче ступила до нього крок, розвела руки в сторони, посміхнулась — їй зовсім не здавався цей лютосний Ітларь страшним. Сіла.

Ітларь звівся на ноги, заусміхався й собі, дивуючись, чому цій гарній білотілій бранці так весело у нього. Чому вона радіє зустрічі з ним, а не біжить, не ридає, як це робили інші. Не здогадувався, що тією посмішкою Гайка вимітала із свого занімілого тіла страх, розковувала свою душу і вселяла в себе відвагу й відчайдушшя.

Ітларь торкнув її за плече, своєю шорсткою грубою рукою зняв з неї тонку серпанкову шалю, якою Відрада-Ула загорнула її. Ханові очі хижо блиснули. Біле лебедине тіло бранки пахло дивними травами. І молоком. Гордятковим молоком. Наблизив до неї своє лице, ворухнув ніздрями… заплющив очі…

Тої ж миті вона зірвалась на ноги. Висока, струнка, тіло, її лоснилось білизною, немов грецький атлас.

— Ітларю! Ти хоробрий і відважний муж на бранок-невільниць. А ти візьми мене з волі. З коня! Дожени і візьми, яко батир, а не як ледачий кіт.

Ітларь примружив очі, наблизив своє лице до її грудей, нюхнув. Гайка не ворухнулась перед ним. Визивно дивилась на нього зверху вниз, кривила уста в презирливій посмішці, стримувала сміх.

Пересичена ханова душа раптом сколихнулась від тієї зневаги білотілої бранки. У половців-кипчаків котів не водиться. Вони не сидять на одному місці й мишей не заводять. Це у русичів є ситі ледачі коти, русичі сидять на одному місці усе життя й риються в землі. Половці ж — народ-воїнник. На бігу коня і спить, і їсть, і жону поіме, коли захоче. Русинка того хоче? Хо! Буде так.

— Екі ат акел! [55] Дайте двох коней! — крикнув Ітларь за полог влазу. — Екі ат акел!..

Двоє ошалілих верхівців летіли степом, під повним місяцем, під ясними зорями. То сходились, то розходились їхні огирі-актазами, то впивались один в одного гривами. А то стрімко неслися врізнобіч…

Повний місяць, вискочивши на високу білу хмару, з подивом ціпив своє око на майже голу жінку, яка то сиділа в сідлі, то стояла в стременах і за плечима якої розвівалась серпанкова шаль. Коси її розплелись і золотою хвилею звивались у повітрі, били по спині. Тільки-но другий блискучоокий верхівець підскакував до неї впритул і хапав її коня за гриву або простягав руку, щоб за шию притягти її саму до себе, — вона стрімголов ковзала вниз, під живіт коня, тримаючись ногами й руками за його круп, і вже за мить знову вилітала в сідло, ставала на коліна, на повен зріст — і чимдуж неслася далі…