Раиса Иванченко - Гнів Перуна

Нарешті вершниця влетіла в темну ріку. Кінь з розгону шубовснув у хвилі й почав форкати, жадібно ковтав воду, затримувався, не слухав її слів. «Швидше! Швидше!..» Течія відносила її убік від берега, винесла на середину, крутила у чорних вирвах.

Випливла на другий берег перевтомлена, остуджена, мокра…

Кінь спіткнувся, упав на землю. Важко дихав. Конав. Розгарячений в бігу, напився води!.. Конику мій… Зглянься наді мною!.. Гайка припала до його ще гарячої гриви, гладила, мокрі роздуті боки… морду…

Немов у відповідь на її пестощі, він, моторошно напружуючи останні сили, заіржав. Важко поклав голову на землю й востаннє зітхнув. Вона заплакала…

Гайка тулилась до теплого боку конаючого коня, доки тіло його не заціпеніло від холоду. Ранкова роса зволожила землю й кінську гриву. Її тіло також стало холодним і мокрим.

Нарешті небо потемніло, зшерхли нічні зорі. Навколо неї глуха скаламучена темінь. Лише плескіт хвиль в очеретах та сполошений перешепт лепехи нагадували про нічне дихання землі.

Треба було щось робити, кудись іти. Не знала куди. Одне лиш усвідомлювала: всюди, куди не спрямує вона свій біг, на неї уже розставлені сіті хана Ітларя. Може, його половчини уже чатують на неї ось у цих очеретах. Може, десь перейшли річку на віддалі й вистежують, куди гайне вона. А що буде потім? Знала, хоч і не хотіла знати. Знала, що, коли сама повернеться до веж, матиме жорстоке приниження й упослідження, але — житиме! Та навіщо їй життя, коли душа й тіло її в неволі вічній? Вона ж прагнула волі. Добутись волі усякою ціною! Сліпе божевілля серця, що в цю ніч впилося миттєвою перемогою, не могла і не хотіла перепиняти в собі. Вірила в свою долю. У свою щасливу зірку. Вона втекла ж від хана!.. Вирвалась із його рук… Тепер лише не спинятись… Бігти!.. Бігти до волі!..

Змордоване втомою, її тіло одпочило. Наповнилось трепетом від єдиного жадання — бігти!

Покрадьки спустилась до Сули. Їй здавалося, що в цьому порожньому, налитому чорним мороком світі хтось міг почути крик її серця. Тамувала його бухкання, щоб не розбудило воно передсвітанкового сну водяних русалок і очеретяників. Ото вони тихо розгойдуються у напівсні, улігшись прозоро-розпростертими тілами на хвилях ріки, серед кущів лозняка.

Гайка ступила ногою у хвилю. Здригнулась. Холодна нічна ріка, Але коли і їй лягти на хвилі, то можна до ранку дістатись гирла Сули. А там стоїть град-осторожник землі переяславської — град Воїнь. Так оповідала Відрада-Ула.

Від сеї згадки потепліло довкола. Воїнь захистить її. Воїни-русичі й торчини, що живуть там, допоможуть дістатися до київської землі, додому… Вона побачить свого Гордяту…

Усі тяжкості, усі незгоди забудуться. З тої щасливої відстані їй здавалися такими мізерними її нинішні страждання. Рвійна відвага виповнювала її,

відточувала мислі, рухи, упертість. Вона тихо плеснула у хвилі Сули. Все можливе тепер було для Гайки. Тільки не думати про холодінь води, тільки пильно вдивлятись уперед і гребти, гребти руками вперед… До Воїня!

Широкоплеса тиха Сула чорніла перед нею дивно прозорою чорнотою. Потім вода стала сірити, голубіти. Гайка здогадалась — вставала ранкова Зоря. Скоро почнеться світанок.

Уже небо палало на небокраї яскравим рожевим полум'ям, коли вона відчула непереможну втому в тілі. Вибрела на берег, але тут холод скував її в своїх обіймах. Пірнула назад у воду. Наламала очерету, перев'язала той сніп жмутом лепехи. Вийшов плотик. Лягла на нього, підгрібала стиха рукою, Плисти було легше.

Перед очима ряхтіли дрібні темно-сизі хвильки з рожевими гребінцями. Над Сулою вставало Сонце. Ранковий подув вітру зігнав із плеса ріки ворухкі клоччя туману, що курилися ще подекуди під кущами лоз і очеретами. Від того ряхтіння в її зіницях чорніло, рябіло, відблискувало, розпливалось веселковими колами…

Знову виходила на берег. Знеможена, зсиніла, змордована втомою. Скулилась, цокотіла зубами. Грілась в сонячних променях, І знову падала на свій очеретяний плотик і гребла вперед, за течією, у блакить неба, у простір білого дня — до волі, до Воїня.

Але якоїсь миті відчула у грудях неясну тривогу. Їй здалося, що на березі надто вже підозріло шумів очерет. На обох берегах Сули з'явилися якісь мовчазні рухливі тіні. Саме там, де очерети кінчалися, а плесо ріки звужувалось між кручами скелястих берегів. Перевернулась на один бік, на другий. Прикручуючи очі, вдивлялась у береги. Байдужість поволі увійшла в її душу. Там стояли верхівці. Очікували, доки вона підпливе ближче. Певно, йшли за нею назирці увесь день, доки ріка не забрала у неї всі сили і нічого, окрім марення про волю, не лишила їй…