Раиса Иванченко - Гнів Перуна

— Ми тебе не дамо в обиду, Гайко, — щиро пробасив Слав'ята, старший син Відради. Борис згідливо хитнув головою.

Гайчин погляд стуманів, губи зігнулись у тремтливому осміху.

— А звідси… далеко до Русі?

Слав'ята і Борис перезирнулись.

Обоє поглядами зачепились за її червоне тавро на чолі.

— Не знаємо… Не ходили…

Гайка перевела погляд кудись угору. Коли їй ставало нестерпно дихати на землі, вона дивилась на небо.

Мабуть, від тих Гайчиних слів Слав'яті й Борису в серце упала щімка туга за ніколи не баченою рідною землею, за котрою все життя побивається їхня матінка, яку своїми піснями і мовою своєю вселила у їхні чисті душі… Мабуть, таки й справді незбагненна сила тієї землі, яка варта тих високих сліз гордої, незламної жінки, що прийняла муки, ганьбу, прийняла каліцтво своєї краси, але не відступилася від любові до рідного краю… Яка ж вона, руська земля?

— Гайко, а ти Київ златоглавий бачила? — не витерпів Слав'ята.

— Ще й скільки!.. Я жила там…

— А вежі там є? Отакі, до неба? Із золотими верхами?

— Усе там є, Слав'ято. Золото, слава, надії, ганьба. Лише немає щастя.

Погляд її полетів у високість бездонного літнього неба. Може, в його вічності й недосяжності щастя людське?

Нарешті князь Всеволод наважився виїхати, за вали Переяслава. Стояли прозорі дні раннього вересня. На пагорбах, понад ставками мрійно домлівали під сонцем пойняті багрецем [56] Багрець — сукно червоного кольору. і золотом діброви та гаї. Чиста синява неба холодила плеса озерець і тихих степових річок. В них віддзеркалювались вмочені коси посивілих плакучих верб і кущів лозняка. Не шелестять очерети, не обзивається шерхотлива лепеха. Якась таємнича тиша впала на землю разом із лагіддю уже вичахлого сонячного світла, вона змушувала напружувати зір і до чогось прислухатись,

З блакитної безодні неба раптом посипався тужливий клекіт. Потягся у вирій журавлиний ключ. За ним ще один… Ще…

Починався ірій…

З-під кінських копит випурхнула зграя ситих перепілок. Лячно підпадьомкуючи, розсипалась у сухій траві, щезла. Над ставком, де спинився Всеволод, зарябіла-залопотіла крильми хмара обважнілої крякви. Ось тут би поставити перевіси — уся зграя потрапила б до рук мисливців.

Всеволод об'їхав ставок. Під копитами його коня соковито чавкали мокряки.

За ним, на відстані, їхав його вірний осторожник Нерадець. Пильно придивлявся до поглядів і рухів князя, намагався вгадати його забаганки й виконати їх завчасно. Князь посміхався у сивий ус: від тієї запопадливості душа його наповнюється почуттям всевладності в цій пустелі самотинного світу. Ця самотина огорнула його особливо тоді, коли братець Ізяслав возсів на київському столі, а кияни відмовились од свого слова. Щоправда, вони потім гірко плакали. Син Ізяслава Мстислав і на цей раз багато посік голів буєслівних ослушників-киян. Але Всеволод опинився знову у своїй вотчині, на украйні землі руської. На Переяславщині.

Міцно стиснув уста, від чого його коротка руда борідка войовничо настовбурчувалась уперед. Нічого, він почекає. Вірив у свою долю, чи, може, в шапку Мономаха, чи в запевнення митрополита Іоанна…

Може, час його наближається зараз. Ніхто не знає того. Але в степах, по обох берегах Дніпра, за Сулою й за Тясьмином, знову заворушились половецькі вежі, Хан Ітларь, хан Китан, хан Девгеневич ідуть до Чернігова, у поміч Олегу Гориславичу й Борису Смоленському, які піднялися тепер супроти Ізяслава, Синовці сії жадають тепер спробувати щастя-долі в боротьбі із старим Ізяславом, при помочі половців. Що ж, вони якесь право також мали на київський стіл — право меча, яким батечко Олега — Святослав — відбив собі Київ у старшого брата.

Митрополит Іоанн передає через свого ченця-посланця: іди, князю Всеволоде, і ти зі своєю раттю на Київ. Олег і Борис з ордою повоюють Ізяслава, перешарпають його дружину, а ти легко доб'єш його і сядеш на місце брата свого, з поміччю бога і з благословення митрополита.

Всеволод тепер розмислював: якщо половці ідуть у поміч Олегу і Борису, синовцям-забіякам, то як же цим ордам обминути Переяславщину? Ніяк. Пройдуть зі своїми кибитками й табунами через переяславські гради й села, через ниви, поберуть знову у полон людей… А без людей, без їхньої сили — він ніщо. Буде жебрати хліба і мечів у брата свого Ізяслава…

Щось не все продумав отець Іоанн. Може, щось інеє на мислі має? Може, прагне розправитись половецькими шаблями з Ізяславом, а заодно і з ним? Самому возсісти чи когось возвести із слухняних синовців, жадібних до слави й почестей? Тоді піднімуться усі сини Ярославичів. А їх — не перелічити. В одного покійного Святослава п'ятеро, в Ізяслава — троє; у нього — двоє… та ще у братів інших — Вячеслава, Ігоря, Володимира… Роздеруть землю руську на шмаття. Тоді хто захоче — той візьме її всю: візантійський імператор Никифор Вотаніат, чи патріарх Костянтин Ліхуд, чи половецький хан Ітларь… Може, гречини-ромейці й нині спрямовують половецькі орди на Русь. Імперії легше дишеться, коли її сильні сусіди гинуть у распрях…