Раиса Иванченко - Гнів Перуна

Біля невеликого селища Орачі, на Нежатиній ниві, постали одна супроти одної шереги князівських дружин. Просвистіли стріли над нивою, упали на голови. Хтось зойкнув. Хтось упав. Чиясь стріла першою пронизала молоде тіло буйного Бориса Вячеславича…

Олег оглядався — куди відступити? Але прибулі ратники ощетинились списами й рогатинами і сунули на нього. Всеволод ішов по праву руку, Ізяслав — по ліву. Гориславич метався в пастці — його звідусюд обходили. Десятки стріл цілилися в його серце, в груди, в очі… Десятки списів ладні були метнутись в його живіт і в спину… Він закричав… Кинув на землю меч… І побіг назад…

Ізяслав спинився. Досить… Досить крові… Поскакав до Всеволода.

— Брате, спинімося! Бачиш? Бориса уже покарав бог… І Олег побіг…

І в цю мить чийсь важкий спис, пущений твердою рукою, проломив тонку залізну сітку кольчуги Ізяслава і впився йому в спину. Під лопатку… Мабуть, гострий булатний наконечник торкнувся серця — воно вмить спинилося.

Ізяслав здивовано вибалушив очі до Всеволода.

— Брате… мовив же… у поміч прийшов…

Всеволод розгублено дивився, як зсувається з сідла Ізяслав, як пальці на руках його зводить судомою….

А повз них мчали дружинники й пішці — Олегова рать щодуху тікала до лісу.

Біля Всеволода опинився Нерадець. Зіскочив з сідла, підійшов до Ізяслава, що лежав зі списом у спині біля ніг свого коня. Різким рухом руки витяг спис із князевого тіла, відкинув геть. Перекинув Ізяслава на спину. З свіжої рани на траву цвіркнув червоний струмочок крові…

Всеволод сповз із сідла, узяв за оброть Ізяславового коня. Міцно затиснув у кулаці. Відчув, що разом з тією оброттю затиснув у своїх руках правило землі руської. Та поки що він думав не про це.

— Нерадцю, біжи до села… — схвильовано витирав спітніле обличчя Всеволод. — Візьми човен для небіжчика… Князь Ізяслав… брат мій… у стольний свій Київ попливе водою… по Десні… А там, за звичаєм, перекладемо у сани…

Опівдні рать Всеволода рушила сушею на Київ. А сам Всеволод і його воєводи пішли до Десни. Туди понесли на дошках тіло князя Ізяслава. На човні уже лежало сіно й тонке соснове гілля, накрите овечими шкурами й веретою.

Київський князь Ізяслав, старший син Ярослава Мудрого, мертвими очима оглядав береги своєї землі — Подесення, Подніпров'я. Дивувався чомусь, високо звівши догори рудувату, з сивизною брову. Вітер куйовдив його темне волосся з білими смугами сивин. Вітер пестив його многострадне лице і руки, які так довго — більше тридцяти літ — невпевнено кермували Руссю й стільки бід принесли їй…

Всеволод не дивився в непорушне лице брата. Один раз йому здалося, коли він крадькома було поглянув, що Ізяслав з-під вій пильно стежить за ним.

— Нерадцю, стули йому щільніше повіки… — попросив невідступного свого гридя.

Нерадець притиснув повіки очей Ізяславових, але захолола шкіра не слухалася, синя щілина між ними побільшилась. Тоді Нерадець накрив покійника білим рядном, а зверху кинув соснове гілля…

Добра людська пам'ять — найбільша слава достойному мужу. Так сказав Нестору новий ігумен печорський Великий Никон. Іще сказав:

— За брата свого загинув Ізяслав. За Всеволода…

Нестор збагнув: так треба писати в пергамени. Бог так хотів, аби Всеволод став київським князем. І чорноризці печерські мали тепер підтримувати останнього Ярославича як законного князя Русі. Таке жадання Всевишнього, бо, коли б не так, ніколи Всеволод не повернувся б на київський стіл. Ніколи б йому не подолати своїх молодих суперників-синовців — Олега й Бориса. І не спинити б веж половецьких, котрі було рушили на Руську землю.

Розмислював Нестор у своїй келії. Хитрісно сплетені жадання князівські й богоугодні діяння їхні!..

Як би там не було, а Всеволод дочекався свого часу. Дочекався, доки помер загадковою смертю відважний зухвалець Святослав Чернігівський; дочекався, доки так само загадково загинув старший брат — простакуватий Ізяслав. А може, Всеволод з поміччю бога й митрополита-грека обом допоміг їм зійти зі світу? Про те вже ніхто не дізнається…

Зрештою, князь Ізяслав, хоч і довгі роки перебував при кермі, нічого не надбав для землі руської — ні слави, ні багатства. Жив лише набутками отця свого Ярослава Мудрого. Та й те, що мав, розтринькував по чужих дворах. Кияни виганяли його з Києва, і во дні смут і м'ятежів він шукав помочі у чужинців, опирався на чужі списи. Останній раз, тільки завдяки Яню Вишатичу, наважився до своїх ратей взяти дружини малих руських князів. Усе життя Ізяславова душа блукала в сутінях і холопствувала перед чужинцями.