Раиса Иванченко - Гнів Перуна

Грішив Нестор словами, ох як грішив перед владикою своїм! Але ж як йому знову віддавати свій пергамен комусь? Не зможе того… Серцем вріс у нього…

Никон Великий був справді великим.

— Пергамен, брате, єсть справа державна. Мусить служити владі князя й міцнити його самовладдя. А ти забуваєш сіє часом. Не воспіваєш князя, а гудиш. Хто ж уподобить такого волестелина? Хто схилить перед ним голову? А без схилення — немає влади. Пиши про Феодосія. Ти любив його. Відаю про сіє. Тільки серця свого не шкодуй… Серця! Іди.

Нестор важко вийшов із келії. На душі сум'яття й розпач. Князям, бач, потрібне лиш восхваління. Якими б вони не були — тупиці чи дурні. Хвали їх! А хіба правда про них менш повчальна?

Ні, не годен він переломити свою душу. Хай отець Іван пише пергамен. Хай оспівує недостойних… А він справді напише про Феодосія Печерського — той трудами своїми возвеличив нашу Русь — супроти ромейців поставав. І нині час такий — Всеволод, мабуть, захоче опиратися на грека-митрополита, а печерських ченців, певно, усуне від себе… Пам'ятає ж обиду від них… І слово про Феодосія має нагадати Всеволоду, що Русь трималася й може триматися своєю силою, своїми мудрецями, а не позиченими…

Увечері Нестор і поклав перші рядки: «Господи, благослови, отче.

Благодарю тя, владико мій, господи Іісусе Христе, яко сподобив мя єси недостойного сповідати буття про святих твоїх угодників, се бо сперва написавши мі о житії і погубленії і о чудесах святих і блаженних страстотерпивців Бориса і Гліба, понудих ся і на друге ісповідання, єже вище моєя сили…»

Нестор писав про Феодосія. А пильним оком настирно стежив за діяннями Всеволода. Може, він поспішив творити свій гострий суд над ним… Може, сей останній Ярославич і справді возвеличить Русь, яко отець і дід його…

Для Всеволода ж, видати з усього, прийшли нелегкі часи. Здавалося, мав усе, до чого прагнув. До чого йшов таким звивистим і тихим кроком.

Але, мабуть, не було на Русі нещаснішого князя за Всеволода.

Несподівана перемога над братом раптом спустошила його душу. Гадав, нічого вищого немає на світі, як влада, як шана і почесті від людей. Тепер уже збагнув, що немає і нічого гіркішого і нічого тяжчого, як мовчазна хула й прихована зневага в очах — від людей же, які славословлять…

Почав усувати від себе тих, хто умів словом, поглядом чи однією мовчанкою показати свою вищість над ним. Оточив себе запобіглими, повзаючими, жадібними до багатства, котрі широко кігтили перед ним землю, аби дістатись почестей і користі від нього.

Ці нові люди, холопствуючи перед ним, холопили довкола себе все і всіх. Але не бачив Всеволод того, що вони холопили і його, володаря їхнього!

Радів, що його бажання і воля вдовольнялись раніше, аніж він висловлював їх. Радів, що з ним в усьому погоджувались, в усьому догоджали, випереджали в словах його думки, котрі могли ще тільки з'явитися в нього.

Це спочатку радів. Бо тішило. Було легко жити. Але чимдалі — ставало важче дихати. Відчув себе ніби за глухою, непроникною стіною, що загородила його від справжнього живого світу, котрий чимдалі одсувався, висковзав з його серця і плив кудись до світлого й недосяжного небокраю. Не міг почути біля себе живого істинного слова. Став навіть забувати, чи є вони, такі слова. Чи, може, всі вони перетворилися в льсту, ковзку похвалу, солодкаві богобоязливі речі.

Вони почали дратувати його. Злобити серце, мучити безсонням. Чим далі — тим глухішою ставала навколо нього стіна, тим більше потрапляв він сам у тенета холопствуючих. Бо вже, крім холопів, не було нікого поряд. Тому без них не міг зробити ані кроку, не міг мовити ані слова. Але й прогнати їх не міг. Боявся лишитися без їхньої опори.

Не було кому виказати свого болю. Все тамував у собі самому. Чим далі, тим більше залишався самотнім у глухій порожнечі довкола. Реальним залишався для нього лише страх упасти вниз, на гріховну землю.

Ця земля ввижалася йому лише такою, якою побачив її під мертвим братом Ізяславом на Нежатиній ниві: суха стерня вперемішку з батіжжям повзучої березки й кущами одцвілого деревію, на яких багряніли важкі краплини ще теплої братової крові…

Цієї землі він боявся над усе. Вона ховала його таємницю, а разом з нею — його спокій і його добрі сни…

Залишались світлими тільки спогади. Про дивний Живець, про чарівну волхвиню Живку. Спогади про перемоги над лютосним Ітларем, котрого відтіснив за Сулу. Любив ще згадувати про своїх дітей, як вони були малими. Але не любив їх бачити тепер. Підозрював, що Володимир і Ростислав мріють тепер ще більше, ніж раніше, одягти на себе його шапку Мономаха.