Раиса Иванченко - Гнів Перуна

— Там якісь книги, — хтось обізвався зсередини.

— Книги? Лишайте їх отцю Михаїлу.

— А золоті ризи брати?

Кремезняк замислився.

— Ні, не треба, — сказав за хвилю. — В чому ж батюшка наш вийде до людей на різдво? Беріть лиш срібло й гроші.

Нестор збагнув: таті! Грабують храм божий — вигрібають добро церковне.

Зняв зі своїх грудей важкий хрест, взяв у праву руку, підкрався й з усього плеча ударив кремезняка в потилицю. Той крутнувся й завис над перилами криласа. Нестор для певності ще раз гахнув татя хрестом по спині й громовим голосом крикнув:

— Гріх упав на ваші душі! Окаянні!

Грабіжники миттю відскочили в сутіні стін. А Нестор, піднявши над головою хрест, яко меч, вийшов на поміст олтаря й кинув під склепіння храму:

— Ви, ісчадія ада, розв'яжіте отця Михаїла, да проститься вам гріх ваш! Бо зараз же настигне покарання.

Хтось невпевнено рушив до зв'язаного отця Михаїла і ножем розрізав вірьовку.

— А тепер — гей, ви там, під стінами! — поверніть утвар божу!

Біля криласа очуняв кремезняк.

— А добре лупиш по кістках, отче! — відпльовувався, чухаючи потилицю. — Хрест, бач, міцно тримаєш у руці, дай боже тобі здоров'я. Тільки коли вийдеш звідси цілим… Гей, дружино, а візьміть-но святих отців мечами під ребра, нехай нечиста сила їх візьме! Трусоніть, щоб і печінки витрусились!..

Але тут визволений од вірьовок отець. Михаїл схопив за груди дружинника й з такою силою кинув його на підлогу, що той від несподіванки аж хрякнув. Нестор широко розставив ноги й заніс хрест над головою — до нього підбиралося двоє інших розбишак. Вони позадкували до стін. Але четвертий дружинник упав зненацька на отця Михаїла і збив його з ніг. Нестор стукнув татя по голові, а в цю мить на нього кинувся кремезняк. Та вже отець Михаїл, вивільнившись від нападника, кинувся до міхів і почав витрушувати з них пограбоване. Зачувши брязкіт срібла, розбійник облишив Нестора.

— Згинь, дияволе! Поб'є тебе сила божа! — Нестор замахнувся на дужака з-за спини.

Той відсахнувся й позадкував до дверей. Туди уже прослизнули й інші його поспішителі-таті.

— Звідки ти нагодився у сю лиху годину? — витираючи піт з чола, видихнув отець Михаїл.

— Почув гуки… Ішов мимо… Хто сії таті? — На подраному рукаві ряси у Нестора плямилась кров.

Отець Михаїл зітхнув.

— Новий бирич наш, князів муж Нерадець.

— Князів муж? Пощо ж грабував храм?

— Певно, князю підоспіла завчасна старість. Не доходить до нього кривда — нові люди смислені товчуться довкола, жадають розбагатіти. То й грабують усіх. Розоряють народ вірами й продажами. А тепер уже на божі храми накинулись.

— Спасибі за поміч, отче. — Отець Михаїл уважно поглядав в обличчя Нестора. Щось знайоме привиділося йому в рисах цього ченця. — Ніби бачив тебе…

Нестор зітхнув. Може, й бачив. Хтозна. Може, це він багато літ назад прибіг із лісу до отця Михаїла просити помочі для Гайки?..

— Тісно вже людям на землі, отче. Один побіля другого ходимо. Тільки не знаємо, хто ми, для чого тільки товчемося на сьому світі…

— Може, й так… Кров із тебе цебенить. Ходімо, зав'яжу.

— Не треба. То кров за праведне діло. Затягнеться.

Нестор поправив рясу. Одна пола її обірвалась і тяглася по підлозі. Але тим не переймався — ось тільки дістане голку з ниткою й полагодить.

Вийшов на подвір'я. Треба йти до Претичевої хати. Болить рука. Ниє у грудях. Здається, хтось його стусонув туди?.. Але сміявся в душі — князевих татей добре поколотили, а ще більше налякали… Тепер не так зухвало лютуватимуть. Оглядатимуться!

Отаке самовладдя Всеволодове. Усамітнився у тридниці зі своїми радцями-восхвалителями, правди княжої й суду княжого не править. Роздає чини й волості отаким грабіжникам… Ті свавільничають. Яко сей Нерадець. Допався до владарювання.

Хвіртка біля Претичевого двору була одчинена, її гойдав вітер. Нестор оглянув двір. Біля хати підметено. Стіжок сіна. Дровітня під повіткою. На вгороді криниця, прикрита, віком з нових дощок. Хтось по-божому господарює.

Зараз він одчинить двері й побачить Гайку. Скаже… Що ж він скаже їй?.. За гривни оті скаже, що віддав їх ігумену Стефану… Про обитель буде їй оповідати, що вона розбудувалася, надбала чимало скарбів, богові угодних.

Князь жалує їх, бо вони його опора. Скаже, можливо, про Вишатича — подружився з ним. Книгозбірню його навідує…

— Ой лишечко, чоловік божий! Пощо стоїш на морозі, на вітрі студеному? — На поріг хати вихопилась стара жінка. — Заходь погрійся ж.