Раиса Иванченко - Гнів Перуна

Гайка стала для нього такою ж, як і всі васильківські дівчата й молодиці. Звичайна. Нецікава. Тільки й того, що гарна. Нерадець чув себе скривдженим.

Ніби хтось відібрав у нього золоту мрію, задля якої він зібрався битися, умирати, аби досягти недосяжного.

Він прохолов до Гайки. Ба навіть зненавидів її. Не підозрював, що, відступаючись від Гайки, відступався від себе. І тим учинив собі найбільше зло.

Не з'явився у Претичевій хаті, коли в ній на повні груди заволав Гордятко, возвістивши світу про свою появу. Не знайшов дороги туди і пізніше, коли хлоп'я зіп’ялось на ноги й подибуляло то за червоноперим веселооким півником, то за смугастим хвостом кота Зеньки, що лінькувато витягував спину на призьбі.

Довгий час Нерадець жив із князем Всеволодом у Переяславі. Кмітливий до ратного діла, скорий на руку й неговіркий, Нерадець припав князеві до душі. Особливо ж після бою на Нежатиній ниві. Тоді князь і пожалував йому чин бирича у своєму княжому граді Василькові.

Якось під осінь до Василькова прибув з малою дружиною князь Володимир Всеволодович. Поближче до князя-вітця, щоб захистити київський стіл, коли що. Васильків — під боком у Києва, й відразу можна примчати на поміч вітцю. Поки що він ходив на лови. На вепрів.

Знову палали вогнища на подвір'і княжого терема, на вертелах пеклись поросята, гуси, качки. Бражний дух п'яних медів і ячмінного пива наливав млістю тіла, розв'язував язики і хітливі жадання.

Хтось непомітно відкликав князя Володимира у сутіні золотистого й пахучого від достиглих яблук саду. Повернувся швидко. Нахмарений, знічений, тільки блискав на своїх воїв темно-медовими очима. Простяг руку до Нерадця, нахилив до себе його турячу голову. Зашепотів на вухо, обдаючи бражним подихом:

— Нерадцю, брате, добре ґаздуєш тут, Але чому жони не маєш? Не годиться княжому биричу бобилем жити. Хто має давати воїв у князеву дружину? Смерд. Хто має засівати ниву й збирати врожай? Смерд. І данину князеві давати й боярам його? Смерд. І город городити? Смерд. А ти ж оце що?

Нерадець розгубився. Він уже забув, якого він роду-племені. Стільки часу годувався з княжого столу по дворах княжих та боярських. Звик до медів-пива дармових, до хлібів пшеничних, білих та високих. Ніга-мати зроду-звіку пекла житні посмаги [59] Посмаг — сухар. й прісні перепечі, на яких він і виріс. А тепер від усього відмовлятись? Образа хвилею вдарила йому в серце. Навіщо князь нагадує про його низький рід? Навіщо упосліджує холопа свого вірного?

По спині Нерадця війнув холодний вітерець. Від здогаду. Князеві він уже не потрібен. Жадає відрядити його додому. Аби знову перелоги орав, князеві його частку віддавав. Втупив очі у землю. На широкому, трохи вилицюватому обличчі заворушились тверді бугри жовен. Така вона вдячність володарів… Не треба — іди пріч!

Князь Володимир присунувся до нього ближче й незлобливо заглянув у вічі. Ніби запобігав перед ним.

— Я твій господар, Нерадцю, і мушу добре подбати про тебе. Так велів отець мій. І я подбав! — Володимир підняв угору руку, дзвінко ляснув пальцями у повітрі.

З-за кущів вишника вийшла дівчина. У темному навершнику на вишитій сорочці, у чорній хустині, закрученій на косах. Від того її біле обличчя здавалося ще білішим. Як сніг. На високій шиї шурхотів разок коралів із срібним дукачем. Нерадець ледве упізнав у ній ту саму Любину, котру колись вихопив із хороводу для князя Володимира.

Князь на мить замилувало дивився на Любинину журну красу. Потім торкнув за лікоть Нерадця:

— Оце тобі і жона.

Нерадець вибалушив очі. Не міг утямити тої милості князевої. Любина скорботно дивилася в його лице. Тонка шкіра її щік враз почала бубнявіти, наливатись рожевістю, прозоро-голубі очі волого зблиснули. Вона відвела погляд убік.

Нерадець нарешті почав дещо розуміти. Важко звівся на ноги. В душу повільно і владно насувалось щось важке, невідступне. Воно наливало серце кам'яною впертістю і протестом.

Князь віддавав йому свою забаву. Князь щедрий, добрий, клопітливий… замітав свої шкідливі сліди…

І ти, Нерадцю-смерде, своїм життям маєш розплачуватись за гріхи свого волостеля й хлібодавця!.. Бо ти його холоп. Підніжок. Чорна й худа кістка від роду. Князь відірвав тебе від землі лише на час, на мить возніс над іншими, показав, яке воно, те інше життя, недоступне худорідному смерду! А нині настав час розплати за смак волі, чужої праці й чужого хліба, котрі скуштував із князевих рук…