Раиса Иванченко - Гнів Перуна

Коротка товста шия Нерадця враз побуріла. Він стиснув кулаки, напружив тіло. Очі його стріляли гарячінню гніву. Важке підборіддя з короткою борідкою затряслося. Повагом звівся, широко розставив товсті ноги, немовби вріс у землю, розчепірив пальці на долонях-лопатах, хитнувся у бік князя.

— Ой! — зойкнула Любина й, відскочивши назад, затулила обличчя руками.

Князь Володимир ледве відхилився од розлюченого Нерадця.

Двоє дружинників, що сиділи поряд, схопили бирича ва плечі. Не пручався. Розгублено дивився на свої обм'яклі кулаки, переляк захолов ув очах. Невже він осмілився підняти руку на свого благодітеля?.. Злісно здвигнув плечима, струсив із себе дружинників. Шумно вдихнув повітря.

— Зв'яжіть його, — почув збоку спокійний голос Володимира. — Ми з ним ще не домовились.

Нерадця вкинули в холодну сиру підкліть терема. Попід стінами стояли бочки із-під соління й квашіння. Під низькою стелею висіли довгі вінки цибулі, сушених грибів, сухої риби. Від усього того в підкліті стояла тяжка задуха.

Нерадець, із зв'язаними руками й ногами, лежав горілиць на землі. Хтось хотів підкласти йому під спину вовняну вотолу, але лагідний голос князя спинив:

— Не треба. Нехай охолоне.

Дубові двері важко грюкнули.

Дзенькнуло залізо засувів. У Нерадцеву душу і в серце полилася безкінечна смердяча Пітьма…

Від безладного неспокійного сну його пробудив голод. Довго силкувався подолати його в собі, та нарешті голод сам по собі щез. Нерадець упав у важку дрімоту. Не пробував навіть вивільнитись. Сипав на свою зранену гординю сіллю, розтруював її, аби пекла більшою образою на князя… Отака тобі дяка, Нерадцю, за Нежатину ниву… Але ж, коли б не його вірна й метка рука, чи возсів би Всеволод на київському столі? Та ба! — нікому про сіє він не скаже. Це передовсім буде проти нього…

Затято мовчав. Ковтав сльози пекучої обиди. Коли увійшов до нього князь, чекав, що зараз спокійним, лагідним голосом Володимир накаже почепити його догори ногами й залишити висіти назавжди…

Та, побачивши Нерадця, Володимир щиро зареготав.

— Гарячий, брате! На свого князя руку підняти! А за що? Ти ж недослухав моїх слів. Ось тепер дослухай. Бери в жони Любину. Ніжну даю тобі жону. Побачиш. Будеш у Василькові-граді і далі биричем. Живи у сьому теремі, тут ніхто, бачиш, із князів не живе. Добре справляй княжий закон. По «Руській правді». Бери віри й продажі з винних і ослухів. Бери потяги і правежі з містечан, посошан, рукомесників. По «Руській правді». Аби онбари князеві були повні. І себе прогодуєш тим. Втямив?

Нерадець зітхнув. Князь не відбирає у нього сонця і чистого повітря. Дарує йому життя, бирича — і… жону… Хай буде Любина, коли немає в нього Гайки. Знає, що Ніга знову клястиме його. Але він давно вже не дослухається до стогону матері. Вільний він. І може взяти собі жону… із рук князя… Тоді буде ближче й до боярської гривни.

— Коли згоден — скажи. Не зітхай. Коли не згоден — іще полеж, подумай…

Нерадець потяг носом, крекнув. Краще бути молотом у сьому проклятому житті, аніж наковальнею…

— Розв'язуй, князю. Згоден… — промимрив Нерадець.

— Я так і здогадався. — Володимир витяг з-за халяви мисливський ніж, — щойно білував ним забитого вепра, — обрізав мотуззя на руках і ногах свого бирича. Буркотливо повчав: Не забудь же на весілля покликати! Гей, кличте Любину! Хай забирає свого судженого!..

… І було хмільне весілля. І сидів князь Володимир на покуті, а дружина його — за столами. І був коровай. І викуп невісти. І розплітання коси… І танець довкола діжі…

А потім залунали перезвянські пісні. Допекли сії перезви бабські Нерадцеві… Свати побоялися мазати дьогтем ворота й стіни хати Любини — невіста із рук князя. Але пісня — хто впіймає пісню? Хто спинить її слово? Із кутка в куток

Василькова перекочувалися високі голоси захмелілих баб, що знущалися над Нерадцевою неславою:

Темнів лицем Нерадець, темнів очима, буріла його туряча шия. Чекайте, на шворці ви в нього доспіваєте свої перезви!..

Нерадець вхопив Любину на руки, пожбурив на білі рядна… Аж сам на мить злякався. Але ні, не вбилась суджена його, свахи не пошкодували соломи під боки!.. М'яку постіль послали…

Любина не заплакала. Лежала не ворухнувшись, Очима видивлялась у високу стелю, дощані, добре обтесані дошки.