Раиса Иванченко - Гнів Перуна

Невисокі засніжені вали Василькова-града немов розмилися білими снігами. Здавалося віддаля, що вони розтанули в золотистій імлі білого зимового дня. І що прямо в білому небі стояли темно-сині маковиці

Васильківської церкви Успенія й високі вежі княжого терема. Мабуть, отак народжуються казки про град Кітеж, про дива далеких і близьких земель. Із білого. марева народжуються…

Весело форкнули коні, обдавши себе білим паром. Весело шурхотить під полозками, сніг. Від тої святочності й краси під білими небесами народилася знайома пісня:

Ой попід лісом, попід темненьким, Там ходить стадце сиве-вороне,

А за ним ходить Гречний молодчик…

— Ігрища ідольські творять… Пісні… Плясання. Козу водять… — бурчав чернець Іван. Поряд із, ним хмарнів чолом і Нестор.

— До терема! — сказав князь Берендію. — Будемо різдво справляти за нашим руським звичаєм. Отче Іване, се великий гріх на душі наші впаде? Тоді прошу вас, отці наші заступники, відмоліть цей гріх наш перед богом, бо ми звикли наші звичаї, наші покони руські шанувати.

— Сі плясання й пісні, князю, і противна животина ота рогата — богопротивні! — втрутився і Нестор. — Язичеські люди, що не відають закону божого, самі собі такі закони творять. А русичі єсть просвіщанні божим словом і законом. Тому для них сіє грішне діло.

— Знаю сію науку, Несторе. Шаную тебе, що високо мовиш про народ руський, який і єсть просвіщений божим словом і діянням діда й отця мого Ярослава. Але не може бути богопротивний і старий руський звичай. Довго я колись розмислював над цим. Колись, у давнину, коли серед народу ще не було священних знань, і храмів, і книг, той звичай міцнив і єднав наші племена. Уже пізніше прийшли на Русь і книги й апостоли. Тож і виходить, що звичай сей — єсть народ. Доки живе звичай — живе народ.

Ченці похилили голови на груди. Не хотіли заперечувати ученому князю чи не мали чим заперечувати йому.

А над городом дзвеніли пісні — радість і смуток людської душі. Шана землі й роду-племені людському. Здавалося, від них наповнювався добром довколишній світ, котрий не завше лагідною стороною повертається до людей.

А з гори, з долу вітер повіває,

Дунай висихає, зіллям заростає. Зіллям-трепєттям, всіляким цвітом, Дивнеє звір'є спасає зіллє…

… — Князь приїхав! Князеві ворота розчиняйте! — Берендій уже гамселив у ворота билом і нетерпляче лементував: — Що ви там? Перепились чи померли?

На ґанку чується хряпання дверей, тупотіння, ойкання, божкання, вереск і поспіх. І все раптом зникло, Ворота розчахнулися — перед ними стовбичив, широко розставивши ноги, Нерадець. Розвів руки для обіймів.

— Кня-а-зю! Із святвечором! — Вайлувато підійшов до саней, нахилився над Всеволодом, вхопив його в оберемок і закрутив, як дитину.

Нерадець дихав бражним духом кожному в лице, гоготів, витирав рукавом білої сорочки піт із чола, злодійкувато позирав довкола.

В затишній, гаряче натопленій світлиці парко й весело. Задушно пахне воском від багатьох свічок, котрі запаленими стоять у підсвічниках на столах. Пахне живицею від нагрітих соснових дощок нових мостин (Нерадець — бач! — підлоги перестелив у теремі), пахне ще чимось неймовірним — далеким і рідним.

Всеволод узяв до рук глиняний підсвічник із свічею, розчинив двері в сусіднє виталище. Увійшов. Став. Простора округла хоромина, яку він пам'ятає ще з дитинства. Зі стелі замахали до нього велетенськими крилами вирізьблені з дерева кучеряві янголи. Зі стін важкими в'язками спускалось униз патиччя виноградної лози — дивовижне творіння рукомесників київських і Васильківських. А поміж тими в'язками листу, в простінках, стояли давні ідоли — Світовид, Перун, Даждьбог, Сварог, Волос. Ще при Володимирі таємно привезли їх сюди з окольних градів і капищ, коли грецькі священики киян охрестили в Почайні, а капище язичеське біля княжого терема поруйнували. Певно, мудрий князь не хотів гнівити старих богів й упосліджувати їх — усе ж віками пращури його вірували в сих кумирів. У кожному роді стояв свій ідол, який обстоював свою правду. Князеві ж Володимиру була потрібна єдина правда — його, князева. Єдина віра в неї і в його всевладдя, яке освятив Ісус Христос. Ідоли немовби з докором тепер дивилися на Всеволода, дорікали за зраду чомусь великому, насущному в ім'я малих і мимолітних утіх. Утіх владолюбства.

Враз Всеволоду здалося, що старий добрий Волос з тяжкою великою головою у колосковому вінку ніби хитнувся. Князь вище підняв підсвічник. Ідол стояв на місці й губато посміхався гостю, як доброму задругу, надувши товсті щоки. Але на стіні різка тінь від нього ворушилась, пригиналась і вирівнювалась.