Раиса Иванченко - Гнів Перуна

— Нерадцю, — покликав Всеволод бирича, — Підійди-но, брате… Сядь біля мене… Потрібно на Волинь поїхати, Живець пам'ятаєш?

Нерадець догідливо зігнув турячу

шию.

— Пам'ятаю, мій осподарю. Для тебе поїду хоч на край землі.

— Отам край мій, Нерадцю… — Всеволод дивився поверх рівних пломінців свічок і бачив щось таке, чого ніхто не бачив і не дано було нікому бачити.

Думки Всеволода уже полинули в інший бік. Чорнооке дівча сьогодні нагадало йому про літа, що промчали не спиняючись, принісши йому старість, якої він не хотів приймати і яка все ж закрадалась в його душу й тіло…

Швидше б, швидше б на Волинь… Знати б слово Живки… Йому здавалося, що з нею він наздожене свої літа. Наздожене й зупинить їх…

Дні в'язалися у невидимі одноманітні вузли споминів. Руки опухли від доїння, репалися пучки, до крові обламувались нігті. Спина звикла не розгинатись — наприкінці осені люди ходили зігнутими вже постійно. Схилялись біля корів, кіз, овець, над цебрами з молоком, над ситами, відбираючи загуслий кисляк від сироватки. Очі все менше дивилися вгору — все більше в землю. В зіницях загусла втома, тягла повіки вниз, обламувала крила надій, що раніше чаїлись у душі, Тому люди байдуже спостерегли одного разу, що вже відійшло літо і відкотилась з вітрами осінь.

Завіяли футовії, завихрились сніги. Високі білі гриви заметілей мчали по рівному безмежжю, обганяючи одна одну. Морози вихолоджували тіло, крижаною поверхнею вкривали завжди мокрі руки, видублювали шкіру облич, грудей, ніг.

Вітри вимітали із веж залишки теплого духу, стугоніли між повозами. Але найгірше, що розганяли табуни по засніженому голодному степу. Верхівці денно і нощно гасали довкола, розшукуючи отари овець, чи кіз, чи забіглих від голоду коней. Половчини вибивались із сил. Руські бранці підказували пастухам-степовикам, що треба заготовляти на зиму сіно, будувати для худоби стайні та кошари, хоч із лозняка, хоч із саману, як те роблять землероби-русичі.

Половчини неохоче переймали незвичайний спосіб господарювання. Вони самі не вміли й не хотіли вміти будувати якийсь прихисток для худоби. Коли вже припекло, повели бранців до заростей лоз, ті набирали пруття, городили в яругах, у затишку, обори, накривали їх шкурами, заганяли худобу. Але сіна зимою не накосиш. Половчини змушували русичів діставати його з-під снігу. Напівроздягнених бранців гнали у степ, до берегів ріки, щоб гребти руками сніг, рвати злежалий сухостій, зв'язувати його у маленькі снопики. Їх потім носили до тих обор і кошар…

Люди гинули в снігах. Падали, як безодвітні снопи, віддаючи на поталу недолі свої голови; як ті колоски, що змерзали, чорніли і не давали вже парості.

Нутукчини, наглядачі-розпорядники, не милували й Гайки з Відрадою, як і всіх жінок-бранок. Вони також відгрібали руками сніг, рвали жорстку, мерзлу траву і в'язали у снопики.

Скоро морози скували сніги, що пойнялися було відлигою. Добратись до землі стало несила. А тут зшаленіли розгульні вітри й розметали кошари та обори. По снігових просторах розвіяли-розігнали худобу. Хто міг триматись у сідлі, всі на коней сіли, рушили групами на її розшуки.

Лежали глибокі замети. Кучугури зернистого хрускітливого снігу сягали черева коней. Вони немовби пливли у заметах, швидко вибивались із сил, робили за день малі переходи. Худоби не видно було ніде. Чи замело снігами, чи вихором віднесло далеко в степи.

З одною такою групою шукачів худоби поїхала й Гайка. Відрада прив'язала їй до сідла шкіряну торбинку із скрутом. Покрадьки перехрестила.

— Щасти тобі… Дивись за моїми хлопцями.

Сумно проводжала, склавши руки на грудях. Чи здогадувалась про щось добра Відрада, чи не вірила ні в що….

Слав'ята їхав попереду загону. За ним Гайка, а потім уже Борис і ще кілька половців. Верхівці були всі схожі один на одного. У широких штанях, у кожухах, баранячих шапках, що закривали все лице. Блищали тільки очі з-під волохатого хутра.

Вітер швидко замів сліди шукачів. Біла каламуть проковтнула чорні цятки верхівців. Степ тихо стогнав і свистів од поривів вітрів.

Через кілька днів Слав'ята довів своїх половчинів-загонщиків до замерзлого, зледенілого Дніпра.

Навпроти в білій імлі височів невідомий град. Гайка напружилась. Очима спитала: що се?

Застудженим, хриплим голосом Слав'ята одповів:

— Заруб-городець. Звідси — рукою подати до Переяслава.

Гайчині очі затуманились. Переяслав, руський град! Заруб-городець — руський град… Це вже руська земля!.. Зсунула хутро з рота, задихала морозяним паром.