Раиса Иванченко - Гнів Перуна

— Що сіє? — нерозуміюче подивився Нестор на Івана.

— Сказання про хрещення Русі, — радо світився обличчям отець Іван. — Як вибирав, князь Володимир віру для русичів по своєму умислу, а не по жаданню гречинів-хрестителів! Читай далі, читай ось ці уступи…

— «Володимир же слухав їх, бо сам любив жони і блуждання многоє… Но се йому було не любо: обрізання удов і о неяденні м'яс свиних і о питії також, река: «Руси єсть весіліє пити, не можем без того бити…»

— А далі, як німчини приходили від Риму, від папежа. І хозари іудейської віри приходили… — підказував отець Іван.

— «І рече Володимир: «Що єсть закон ваш? І гді єсть земля ваша?» Они же реша: «Розогнівався бог на отці наші, і расточи нас по сторонам, гріха ради нашого, і передана бисть земля наша хрестянам». Он же рече: «То како ви іних учите, а самі отвержені от бога і росточені? А ще би бог любив вас і закон ваш, то не були б росточені по чужих землях. Таке і нам також мислите прияти?..»

— Брате Несторе, як випросити у князя сії пергамени?

— Не треба просити. Нині удвох і перепишемо. Доки князь Всеволод повернеться. А про Київ є? Звідки єсть пішла руська земля? Откуду руська земля стала єсть?

Іван ворухнув широкими чорними бровами в усмішці.

— Сказано-бо в Новгородському літописі: обрав бог землю нашу, і гради почали будувати — преж Новгородська волость, а потім — Київська.

— Сіє… новгородських бояр, котрі із варяг пішли, видумка! — сердито буркнув Нестор. — Собі до рук хощуть прибрати часть землі руської… А найпаче — київської! — щиро обурювався він.

Іван нахмарив чорні брови. Його брат невдоволений цим? Але ж він, Іван-новгородець, добре відає усі новгородські давні письмена!

— Не гніви бога, брате, даремними словами. Відомо, першими князями руськими були варяги — Рюрик та Олег. Ігор же — від Рюрика чадо. А від Ігоря — Святослав, вітець князя Володимира.

— Варяги, брате, — то не народ. То ватаги дружин. І свєї, і норманни, і англи, і руси в них були. Рюрик же — князь, а може, який варяг із руського Помор'я — Русі. Тако я мислю. А по-словенськи його ім'я єсть Сокіл. Сіє од лужичів слово, то, мабуть, він із тих варягів-русичів, що жили на Балтиці. Хтозна… Але і Рюрик, і Олег не були першими князями у руській землі Першим був князь полянський Кий. Від нього ж і град, Києвом зовомий. А ще був князь Чернь… Чернігів-град наречен од нього, і Люб… Любеч-град од нього ж.

Іванове лице взялося бурими плямами. Але стишував у собі гнів.

— Ще коли я був у Новгороді, пресвітером у храмі Софії, то, брате, читав старі письмена руські. В них-бо сказано: Кий не був князем у полян. Був перевізником через Дніпер. Градяни казали: підемо на Київ перевіз. Від того і назва стала — Київ.

Нестор все ще тримав у руках пергамени. Поклав їх тепер на стіл.

— Кий був перевізником?.. Пощо ж честь така перевізнику, що град іменем його наречений? Перевізник!.. Може, брате Іване, і є такі записи у Новгороді. Але їх також робили люди. Новгородські люди, котрі всі віки жадали возвеличитись над іншими градами й привласнити собі честь і шану всієї землі. Возносилися-бо гординею своєю, коли їхні князі стали владарювати в руській землі.

Іван мовчав. Може, й слушно мовить Нестор. Але ж і справді із Новгорода на Русь прийшли князі-варяги. Тому новгородці й хизуються.

— А браття Києві — Щек і Хорив? Чим прославились вони? Кий був перевізником. Нехай і так. Але брати його побудували на дніпровських кручах свої градки — і сіє також говорено в старих письменах. І нині є ті гори — Щекавиця і Хоревиця. І ріка Либідь є, по імені сестри Києвої… Сам-бо відаєш, брате, імена людей худих, хоч перевізників, хоч зодчих-здателів чи гончарів, у старі часи не записували в пергамени. Та і в наші також… не щедро…

Обидва замовкли. Сиділи за столом, кожен на своєму кінці, кожен у свої думки поринув. Нестор гадав собі, звідки се в брата Івана бажання перевернути минувшину. Може, колишній торопчанин, що переписував «Євангеліє» новгородському посаднику Остромиру, на догоду його забаганкам те робив? Чи вірить у них щиро?

Добрий він, брат Іван. Серце має справедливе до людських болістей і неправд. І в пергамен свій правду записує. Того й не зажив слави в Новгороді, утік звідти торопчанин, коли в Новгороді возсів син Ізяслава — Святополк. Не прийняв його серцем — такий же лукавець і порожній возносливець, як і вітець його, мовить. Так само творив продажі й віри несправедливі за потрави, за кражі лодії, лебедя, кози, коня… за образу можного… за втечі холопів. Зграї мечників, вірників, гридей, ємців, отроків нишпорили не в чистому полі, шукаючи супостата і нового витязя Редедю, а ломились у ворота і в двері смерда й рукомесника, тягли на налигачах корів, волів, гнали овець, кіз, на повози кидали відняті шкури, сувої полотна, мішки із зерном… Тіуни, биричі, посадники, метельники одягали своїх жон у шовки і в золото. Неситьство, насилля, продажа людей у холопи, важкі віри — все те падало на плечі чорних, худорідних людей. Біднів народ, багатіли княжі мужі.