Раиса Иванченко - Гнів Перуна

Чернець Іван усе те вписував у пергамен. З болем у серці. Але кому потрібні такі літописи. Князь новгородський Святополк повелів заточити Івана-літописця…

Отець Іван мусив тікати в київські Печери. Жадав знайти у Печерах спокій, а в Києві — смисленого князя. Але не поталанило йому й тут.

Князь Всеволод, що засів на отцьому столі, робив те ж саме. І так само мніх Іван, якому знову довелося описувати діяння князя, мусив писати про віри й продажі. Про неситьство людей, що оточили князя Всеволода і чинять простому люду зло. Але за старою звичкою писав Іван і про першість землі новгородської й закликаних сторонських князів. Звичка, коли вона добра і несе добро, завжди потрібна. Але звичка хибна, від ліності розмислу не перевірена — нащо згадувати про неї? Вона заплутає істину. Вона шкодить честі землі руської. Ні, про це Нестор не змовчить. І якщо йому навіть не доведеться більше писати державного літопису, він напише свій. Супроти новгородського, боярського!

Возраяло серце його радістю від тих роздумів. Ось прибуде він у монастир, віддасть ігумену докінчене житіє Феодосія Печерського й сяде нишком за свій хронограф. І туди впише також отеє сказання про хрещення Русі. Хто і коли написав його? Не дасть Нестор-книжник нікому топтати славу землі Руської — ні гречинам-зверхникам, ні новгородським возносливцям боярським, ані

несмисленим літописцям!..

Нестор переписував сказання, а думками витав то над долею Івана-мніха, то над долею чи недолею Гордяти. То над Володимировими застіллями, коли він приймав у себе посланців від різних народів, що пропонували йому свою віру і свого бога… Час від часу Нестор виймав з-за пазухи жменю залізних писалець, вибирав одне якесь, вмочав у чорнило, шкріб по цупкому пергамену… Переписував сказання:

«І созва князь бояри своя і старців, і рече Володимир: «Скажіте пред дружиною…» Вони же реша: яко «ходили в болгари, дивились, яко поклоняються в храмі… поклонився, сяде і глядить туди й сюди, яко бішен, і нема весілія в них, но печаль і смрад велик… І приходили до німців, і виділи в храмах многі служби творяща, а красоти не видіхом нікояже. І приходили се в греки, і видаша вони, як же служать богу своєму, і не знали, на небі лі єсми були чи на землі: нема бо на землі такого видовища чи красоти такої… ми не можем забути красоти тоя, всяк бо чоловік, аще вкусить солодко, опослі горісти не приймав, тако і ми…» До краси, до ліпоти душа київських послів прикипіла!.. Від того і взяли у греків обичай християнський.

Несподівано до світлиці зайшла Любина. Приклавши до грудей руки, заговорила червоніючи:

— Прибув чернець із Києва. Питає отця Івана чи отця Нестора. Каже, велика біда у них…

— Клич же. Де він? — Обидва ченці схопились на ноги.

— Я тут. Се я! — озвався за порогом Єремія. — Ігумен наш Великий Никон… Царство йому небесне!

— Помер?

— На дев'яностому році…

Любина тихо вийшла з хоромини.

— Отче Іване, — неголосно промовив Єремія. — Великий Никон, помираючи, спитав братію: кого хощете собі за пастиря? Ми одповіли: брата Івана. І Никон сказав: «Благослови, господь, аще тако єсть. У вірні руки передаю посох пастирський, не страшусь, но паче радію, відходячи від світу цього». Потім простер ноги на своєму ложі, а руки навхрест на грудях склав. Тако і відійшов до святих отців… Брате Іване… знаємо серце твоє справедливе, візьми обитель Печерську і всю братію під свою молитву. За тим і прислали мене сюди ченці.

Єремія-скопець, навіки упокорений жорстокою єпітимією, не бунтував більше в обителі і не помагав страждущим жонам боротися із плотською хіттю. Увірував у гріхи свої, смиренно зносив ганьбу, відмолюючи у Всевишнього прощення за ослух і за свавільні плотські утіхи.

— Я приїхав на санях. Коні одпочинуть за ніч, а вранці до Києва, — умовляв Івана.

— Їдь, брате, — повернувся і Нестор. — Їдь, на тебе чекають там. А я сам перепишу отсі пергамени. Веле потрібні вони єсть для землі руської…

Кілька днів Нестор не вставав із-за столу, Поспішав. Не виходив навіть до обіду. І Любина, яка господарювала віднині в теремі, приносила йому до світлиці борщі і печеню. Нестор відмахувався від тієї надто ситої їжі. Мніху печорському негоже насищати плоть такими яствами. Печений буряк чи морква, сочевична юшка, шмат перепечі з цибулиною та солі трохи… Любина дивувалась: гірше всякого смерда їсть той учений чернець. Жалісливо дивилася на його худу, кістляву спину, вічно зігнуту за столом, на бліде чоло, ввалені в очниці перевтомлені очі.