Раиса Иванченко - Гнів Перуна

Дивувався Нестор. І такий нікчемний муж понад чверті століття тримав у руках правило державне! Диво дивнеє єсть влада: який би ниций чоловік не вихопився наверх, навколо нього створюється золотий німб законності. І навіть коли він сам не чує в собі ані сили, ані розмислу достатнього, щоб кермувати державою, ніколи добровільно не відмовиться від неї. Навпаки — мечем, списом, намовами — буде боротися, гризтися, убивати, щоб утриматись зверху, бодай би і знав, що до добра це його не доведе… І що воно за сила — владарювання над людьми?

Брати-князі коромолили, билися, тому навчали й синів своїх. Та ще й половців почали втягувати в міжусобицю. Що ж буде далі?

Чи сидітиме тихо збіглий у Тьмуторокань Олег Гориславич? А сини Ізяслава — Святополк, що у Новгороді, і Ярополк, що осів на Волині у Володимирі? Але ж і Всеволодовичі — Володимир і Ростислав… осторонь не залишаться, коли що.

Все тепер залежатиме від того, як новий князь затисне свавільців у кулаці. Може, тому Великий Никон і радить не кидати тіні вини на князя Всеволода. Освячувати, освячувати владу великого князя, хоч яким би він був. Яко святиню, берегти єдинодержав'я його і єдність Русі. Багато-бо хижих і заздрістних рук тягнеться нині до престолу київського — вмить розшматують тіло Русі, як чорнії круки тіло заслаблого воя у степу…

Хай буде Всеволод. Останній Ярославич. Книжник і мудрець. Хай краще буде один він.

Нестор не повинен гудити й Ізяслава. Читець сам збагне, коли у слово його вникне, суть Ізяслава, простого й близькозорого князя. Іще напише про його смерть: «Се погинув не від брата, але за брата свого положив голову…» Авжеж, коли богові так було угодно, то, певно ж, наклав Ізяслав своєю головою для того, коби його братець заступив місце на київському столі.

І ще в науку сущим князям і князькам скаже Нестор про Ізяслава: «Незлоблив норовом, кривого ненавидів, любив правду. Не було-бо в ньому льсти, но прост муж умом, не воздавав зла за зло…»

Літописець ще оповість, як хоронили кияни Ізяслава, забувши те зло, що вчинив їм Ізяслав двічі — коли він двічі повертався із вигнання з лядськими полками й жорстоко посік голови киян за ослух — як плакали вони, як побивалися нині всі… Всі, окрім Всеволода…

Про Всеволода треба поки що помовчати. Про той пошепт, серед котрого найменший Ярославич сів на престол, про ті позирки спідлоба на нього й на його княгиню-грекиню… І про те, як сторонилися його люди при зустрічі чи відводили погляди вбік…

Великий Никон невдовзі покликав Нестора.

— Гарний склад маєш, Несторе. І слово боже відаєш. І таїну писання осягнув. Ось прочитав я твоє житіє про Бориса і Гліба. Ладно написано! Велике сіє діло для нас, для проповідей князям. Аби їх обумити й від коромол відучити. Як там у тебе? «Не забувайте отечества, де прожили земне життя, ніколи не залишайте його… І в молитвах завжди моліться за нас…»

Нестор насторожився. Скупий на похвалу Никон, але пощо нині розсипає йому похвальні слова? Щось намислив. Пильно подивився в очі ігумену.

Владика сидів у своєму кріслі, обшитому тонкою, багрецевого кольору шкірою. Обличчям повернувся до ікони Богородиці. Кремезний, пишнобородий старець, як дуб-нелинь серед широкого поля. Здавалося, йому, немає віку…

— Покликав тебе для іншого ж… — ніби упіймав думку Несторову. — Хощю, аби ти вчинив нині волю мою.

— Не знаю, про що мовиш, владико, — смиренно схилив на груди голову Нестор.

— Почуєш… Віддай нині сей пергамен брату Івану. Він смислений в писанії про князів. У Новгороді переписав Остромирів літопис. І тут зможе. А тобі — інше даю, іную працю. Силами нашої обителі в Русі вже з'явилися руські апостоли — Борис і Гліб. Але є в нас і інші, достойні бути святими. Ти знав благовірного отця Феодосія. Великі труди вложив перший владика наш, аби Печерський монастир став славним на Русі й міцнив ії Словом своїм. Святе діло він вчинив. І маємо достойно його пошанувати. Тобі під силу сіє — написати житіє отця Феодосія Печерського. А я проситиму князя Всеволода, аще б він дав свою згоду вписати ім'я Феодосія в синодик [57] Синодик — книга для записів імен померлих, які мали згадуватись під час богослужіння. . Благословляю тебе на труд сей, Несторе.

Несторове тіло якось враз охололо й стало легким і нетривким.

— Сподобив мя даремно. Не бих достоїн я, грубий і нерозумний. До того ж не бих учен нікоєжди сеї хитрості — писати про земного, яко про святого… Інше діло — пергамен…