Раиса Иванченко - Гнів Перуна

Але цього хан недоказав — надто вже байдуже дивились на нього втомлені Гайчині очі. Ітларь отер змасніле чоло ріжком шовкової хусти, що була зав'язана у нього на шиї, й очікувально дивився на Гайку.

Раптом з-за пологу почулися схлипування і голос Відради:

— Сестро… Згоджуйся! Благослови тебе, господь… Нам усім, може, буде полегкість… Дітям нашим…

Гайка звелась на лікті. Відрада знову заховалась за пологом. Ітларь чекав Гайчиного слова.

— Не вірю цим обіцянкам. Це все — лжа… Тенета, щоб охолопити мою душу… щоб мою волю оскопити… Брехня це! — тихо й твердо мовила.

Хан Ітларь недобре блиснув очима. Може, вона і вгадала, що ці тенета сплів для неї, аби упіймати її для себе. Але бач, як вийшло! — потрапив і сам у них… А вона — не йме віри… Не вірить йому, хану Ітларю?.. То його слова — пустий вітер?.. Він бурею вилетів з вежі.

Через два дні Гайку сонною схопило кілька міцних рук. Загорнули, як ляльку, у сувій сірої повсті й кудись понесли. Скоро кинули на якусь м'яку підлогу, розгорнули, обступили звідусіль.

Вона відразу впізнала білу вежу хана Ітларя. Вогню ніякого не світили. Очі її не могли нічого бачити довкола, окрім округлого віконця в даху вежі. Слух уловив знайомий голос.

— Беріть її.

… Пам'ятала від тої ночі небагато. Як хтось притиснув до повстяної долівки її руки й ноги, як хтось важкий і гарячий звалився на неї, дихав їй в обличчя гнилим вонючим духом утроби, як повзав по її животу, по грудях… Потім — інший…

Отямилась від нестерпного пекучого ломоття в усьому тілі. Блимнула очима — у вежі було видно. Був день. І раптом в зіницях завис розпечений на вогні залізний кружечок. Тамга хана Ітларя! На ньому ще шкварчала налипла шкіра з її чола, куди половчин приклав щойно розігріте до рожевості залізо із родовим знаком хана Ітларя — прорізане наскрізь стрілою коло місяця…

Потім була темінь в очах. Потім прийшов день. І прийшла до всього байдужість. До сонця, до вітру. До полинового запаху степу. Кудись зникло жадання волі. Навіть розпука не обпікала журою душу…

Три дні її везли на повозі у далекі стійбища. Мовчки схилялась над нею Відрада-Ула, нишком витирала зволожені очі, щось шепотіла й зітхала.

Далекі невідомі степи… Для Відради-Ули вони були ближчими — дееь тут, у Засуллі, її Слав'ята й Борис ганяють Ітлареві табуни, відшукують місця для нових стійбищ, стежать за доїнням корів, овець, кіз, за тим, щоб вчасно відвозили свіжий скрут до ханських веж. Відрада-Ула із нетерпінням вдивлялась у далечінь. Вона ж першою і помітила вежі далекого кочів'я.

— Синочки мої, соколики мої! Хоч умру біля вас… Хоч ув очі загляну!..

Гайка стрепенулась від тих голосінь. Слова Відради нагадали про її синочка, про Гордятка. Хіба вона забула, що він її чекає?! Ні, не забула. То біль, то поганьблення її тіла відтіснили від неї її сина. Але душа її невмируща! Уже скільки разів у своєму короткому житті Гайчине тіло потрапляло в лабети Морани. Та її нетлінна душа виносила його від смерті, рятувала Гайчине життя. Певно, справді матір її стара наволхвувала своїй доні- красуні довгий вік, а може невмирущість. Коли вона вижила після холодних обіймів Сули, після пекучої, спопеляючої огневиці, після Ітларевих глумлінь — то, певно, довго житиме… Вір у сіє, Гайко, вір! Без цеї віри тобі не пройти відміряного для тебе нелегкого шляху…

І вона вірила. В її душі засіяли спрямовані на неї ясні оченята. Тепер вони зринули перед нею, заглядали в її серце. Її Гордятко… Виріс, мабуть, уже… Чубчик на маківці позолотішав чи, навпаки, потемнів…

В Гайчині очі увійшло життя. Вона не боїться роботи. Люте сонце половецьке не випече її надій. Вітри не розвіють жадання. Зимові морози не скоцюрблять тіло. Хіба єсть така сила, яка зломила б душу чи любов руської матері?!

Назустріч прибулим мчали верхівці.

Відрада-Ула зіскочила на землю, побігла до них, розпростерши руки. Відрада мчала до своїх синів-соколиків, летіла немов соколиця.

— Мамо… мамо… — Слав'ята і Борис нахилялись із сідла до Відради з двох боків. З голови її упала чорна хустка, сива коса вужем поповзла по спині, а вона, розгублена і щаслива, обіймала то одного, то другого легіня свого… Обіймала синів.

— Слав'яточку, Борисоньку… До вас ми приїхали… Тепер буду з вами. Ітларь прогнав мене… і Гайку прогнав… Не схотіла йому бути жоною! Ну що ж, може, так і треба було… Будемо доїти череду… Будемо скрут віджимати. Все будемо робити…

Хлопці Відрадині зійшли із сідел на землю. Пішли назустріч Гайці. Вона поволі наближалась до них, розімлілими очима видивлялась на невисоких крутолобих чад Відрадиних. Смаглолиці, трохи вилицюваті, з лискучими чорними чубами, ніби вороняче крило, з вусами довгими, сини Відради приязно блиснули до неї білозубим осміхом, по черзі простягли їй свої тверді короткопалі долоні… Впевнені, міцні руки у Відрадиних хлопців. Чисті, нелукаві погляди їхніх густо-карих очей.