Раиса Иванченко - Гнів Перуна

Через багато днів за якоюсь рікою угледіли бранці дивний град. Високі сірі вежиці півколом стояли до півдня й дивилися в небо чорними ямами круглих влазів.

Назустріч орді виїхали верхівці. У таких же баранячих шкурах на плечах, гостроверхих шкіряних шоломах на головах, як і ті, що брали полон. Сірою ватагою мчали слідом голопузі чорноокі дітлахи. Поряд з ними ошаліло летіли зграї біло-сірих вовкуватих псів. Радісний лемент, гавкання, дзявоління, іржання коней — все вказувало на те, що бранці прибули до стійбища. Їх звідусюд шарпали, мацали грубезними пальцями, роздивлялись животи, груди, руки, заглядали в зуби. Після таких оглядин у декотрих бранців з'являлися на шиї червоні стьожки.

— Тавруватимуть… — кинув хтось із полонених… — Се для їхнього хана відбирають кращих. Для лютосного Ітларя!..

Хан Ітларь… Лютосний хан…

Почали одв'язувати од довгої вірьовки, брали під руки й підводили до вогнища. Біля нього стояли кремезні половчини у сірих рубищах, підперезані широкими шкіряними пасками. Вони хапали бранців за волосся, білозубо одкривали роти — осміхалися чи лютилися — не розібрати, але миттєвим помахом руки приклеювали до чола своєї жертви розпечене залізне кружальце — тамгу.

— Хана Ітларя раб… Хана Ітларя…

Очуняла Гайка у якомусь напівтемному наметі. Помацала рукою стіну — суха повсть. Під нею — повсть. Угорі округлий дах, а в ньому відчинене віконечко, що дивилося в голубінь неба. Лише біла хмарка зачепиться за край того віконечка та пурхне крилом якась пташина. І зникне.

Здогадалась: се та сама вежа хана Ітларя. Повстяний дім на колесах. Здаля, коли їх поряд багато, вони схожі на сірий градок. Стоять сії вежі-намети на широких возах, запрягають ті вози в кілька дар волів — у два і в три ряди.

Отся вежа — тепер її дім. Дім хана Ітларя лютосного… Удушить себе тутка — і все з кінцем.

Але Гордятко?! Синочок-дзвіночок!.. Дитяточко її…

Заридала Гайка. У розпачі товкла головою об м'яку повстяну стіну… Синочечку-голосочечку… її кровиночка-зерниночка… Де ж він нині? Чи голодний, чи наїдений, чи умитий, чи заплаканий?..

Втомилась, затихла… Певно, Ніга встигла-таки утекти до гаю. Бігла ж туди через городи… Певно ж, порятувала її Гордятка… Так, мабуть, і є. Живий синочок її! Живий!.. У баби своєї Ніги…

Ні, не помирати вона мусить — вижити. Повернутись до сина, до ластів'ятка свого тепленького… дихнути його тільцем…. Гордяточко, синочку… Не завважила, як увійшла до вежі, пригинаючись, якась жінка… По самі очі хусткою зав'язане обличчя.

— Болить? — зігнулась над нею.

Гайка мовчала. Одвернулась обличчям до стіни.

— Повернись, я тобі приложу травиці цілющої до плеча. — Жінка присіла на край ложа.

Гайка насторожилась. Жінка в широких ногавицях-шароварах, зверху сірий халат із грубої вотоли. А говорить не як половчанка. Бранка… Повернулась до неї

— Хто ти, сестро?

— Русинка я. Колись і мене отак… в полон узяли. Ще коли князь Ізяслав побіг з Альти.

— Що робиш тут?

— Усе. Корів дою. Череди переганяю. А найперше тут треба дітей народжувати.

— Яких дітей? Що говориш? — злякалась Гайка й підвелась на своєму ложі.

— Говорю, як є. Дітей ханських. Половецьких. Не будеш народжувати — тавро на лобі поставлять й у степ виженуть. На вітри. На морози. До челяді. За дві зими загинеш.

— А ти? Стільки літ — і живеш.

— Живу… — зітхнула бранка й одвернулась. Розв'язала вузлик, що витягла з-за пазухи, взяла щіпку трав'яної потерті, посипала обпечене Гайчине плече..

— Хан Ітларь… злий?

— Побачиш, сестро, — говорила спокійно, а гарячі прозорі краплини, як горошини, котилися з її очей на Гайчине тіло.

— Такою і я була колись… В свої дев'ятнадцять весен.

Гайка пильно придивилась в її зістарене, зіжмакане лице, в її безбарвні, виплакані, немов сліпі очі, на обвислі — до живота — груди, на великий, розтягнутий живіт. Скільки ж чад народила вона хану Ітларю? І чи знає їх? Чи любить?

— Як тебе і нарекли? — Гайка спохопилась. Треба ж було давно спитати.

— Відрадою назвали. Та ніхто тут не кличе мене так. А все — Ула, Ула. Як хан назвав.

— А я тебе кликатиму Відрадою. Щоб не забувала свого імені. Мене зови Гайкою.

— Спаси тебе біг, сестро… Дітей своїх старших я навчила мови своєї. Русичі ж вони. Хрестила їх змалечку, крадькома пісень наспівувала. Може, колись їм доля усміхнеться. Рідну землю обнімуть.

Гайка заплакала. Хто ж її Гордяткові співатиме нині пісень? Хто научить добру?