Раиса Иванченко - Гнів Перуна

— Єреміє, знову бунтуєш? — важко задихав Стефан. — Немає у мене більше слів до бога, аби тебе захистити в молитвах.

— Навіщо мене захищати, владико?

— блиснув чорними вуглинами очей Єремія.

— За спілкування із волхвами забув?

— Мав єпітимію за те від отця Феодосія, владико. Очистився од гріхів у сирій ямі! Ледве ноги витяг звідти.

— А нині матимеш нову єпітимію…

— задихається Стефан і хапає себе за груди. — Не питаєш, за що? От ти захищаєш Деміана. А сам же у сто крат грішніший за нього!..

— Не маю гріха, отче, — гаряче запротестував Єремія.

— А до челядниці ось цього боярина… Яня Вишатича… хіба не ти вчащаєш, га? І вже цілий рік… Кайся, доки не пізно!

Єремія мовчав.

— Кайся, брате, на коліна! Проси милосердя!.. — зашелестіли голоси ченців, які понуро стояли довкола й не піднімали ні на кого очей. Немовби це і не від них ішли ті слова, а з-під землі. — Падай на коліна, проси!..

Єремія визивно глянув ув очі Стефану.

— Любострасна жона сія, владико. Рятую її тіло й душу від блуду великого. Бог же заповів усякій животині плотську втіху. Люди хіба гірше звіра? Неправедно сіє. Богопротивне твоє вчення…

— Єпітимію… Єпітимію…

Оскоплення йому! — застогнав, зашепелявив ігумен і хитнувся до своїх келійників.

Ніхто із ченців не ворухнувся.

Стефанове лице затряслося у гніві. Коби ще не князь Ізяслав… не воєводи, які дивляться на його сором… на непослух братії…

В беззубому роті Стефана ворушився червоний язик, по ріденькій бороді стікала слина. Він безпомічно оглянувся на своїх високорідних гостей.

Князь Ізяслав, опустивши голову на груди, дрібко хрестився. Воєвода Вишатич переминався з ноги на ногу… Килька!.. Учора ж вона повисла у нього на шиї й присягалася усіма богами, яких знала вихрещена душа її половецька, що подарує йому сина. Янь відштовхнув її від себе… Тепер чув себе так, ніби його щойно вкинули в бочку із смолою.

Може, через те він підскочив до ігумена й прикрикнув на братію:

— Пощо стоїте? Хапайте сього блудника! — й навіщось рвонув за руків'я меча, що звисав у нього із золотокованого кільчастого пояса

Єремія раптом пригнувся, злодійкувато крутнув головою, стрельнув вигостреними чорними очицями туди-сюди й щодуху побіг до воріт, розвіваючи широкими полами чорної ряси. Тоді за ним кинулись двоє келійників. Прудкий Єремія швидко мелькав порепаними п'ятами, на бігу скинув із себе скуфейку й виплутувався із ряси. За мить вона війнула чорними крилами й упала на землю. А Єремія, в білій спідній сорочці з величезною дірою на спині, в ногавицях, уже торгав засуви хвіртки, намагаючись її відчинити.

Та від долі в бочці не сховаєшся. В цю мить ченці-брати схопили Єремію й поволокли до стайні. Він пручався з усіх сил, плювався, кусав за руки братів своїх, за котрих же заступався і котрі тепер озвіріло тягли його до плахи, ладні зідрати з нього шкуру живцем…

Уже ніхто не бачив того, як вони вкинули бідолашного Єремію в ясла, як накрили голову мішком, а руки й ноги прив'язали до конов'язі і як конюх-чернець, довго зітхаючи, гострив об камінь ніж, яким звично орудував з молодими жеребцями.

І потім ніхто й словом не обмовився про ганьбу і муку Єреміїву, яку прийняв за своє справедливе слово, котре в усі часи так возносять на золотий престол володарі людських душ. Возносять, щоб оскопити…

Не дізнається суєтний світ про сії і про іниї таємниці святої обителі, бо злі вчинки тут записували на воді, а добрі — карбували на камені та в пергамені.

Чорнориза братія товклася на місці — ніхто не жадав однести сувій добротного полотна до трапезної і вкинути у вогонь.

— Нестор іде! — хтось ткнув пальцем назад. — Хай він!..

Від круч, хитаючись, ішов високий чернець. З печери вийшов…

А може, не з печери, може, з іншого світу з’явився той Нестор, та хіба хто повірить у те… Бліда шкіра його обличчя немовби просвічувалась наскрізь. Великий хрящуватий ніс потоншав, очі провалились у глибокі очниці й дивно блищали, ніби одержимі якоюсь жагучою мислію.

— Нестор-книжник веле смислений, князю, в древніх письменах, — прошамкотів Стефан до князя. — Виучень Великого Никона. Пожалуй його увагою.

Князь Ізяслав із цікавістю дивився на печерника-ченця, коли той підійшов, у легкій шанобі схилив голову.

— Яка ж мудрість тобі відкрилась, брате, в печері? Кажуть, довго сидів? — заговорив першим Ізяслав.

В очах Нестора мінився світ. Нарешті погляд пильно зосередився на князевому лиці.