Раиса Иванченко - Гнів Перуна

— Я не заблукав, — отетеріло відсахнувся Нерадець від Мари. — Я на чатах.

— На чатах? — Мара нахилила до нього голову. Він скоріше відчув, — по голосу відчув, — що ця жінка уже немолода. — Ти з Києва?.. Пощо прийшов?

— З дружиною князевою прийшов. — відступав назад Нерадець, Ніби чув свою вину перед нею.

— А-а… брат на брата знову пішов. Знаю сіє.

— Звідки знаєш?

— Богиня Жива мені давно сказала: так буде. Я служу їй. Отам, на горбі, капище її — Живець.

— Ти волхвиня?

— Може, не знаю. Я служу богині Живі, і мене тому називають Живкою. І ще називають зеленицею. Я помагаю людям зелом — травами від недуги…

— А тут чого вночі ходиш?

— Під сим дубом опівночі папороть цвіте. Завтра Купала.

— Слухай, відьмо…

— Я не відьма, — обурилась жінка.

— Все одно! Слухай… Наш князь Всеволод занедужав. 3 лиця спав. Сили його покинули… Поможи йому, — чомусь шепотів, ніби серед сих зір і серед сеї ночі його хтось міг чути.

— Важко це…

— Він тобі щедро віддячить.

— Хтозна. А може, прокляне мене…

— Поможи!

— Поможу.

Нерадець радо спохопився:

— Він на все згодиться!

— Тоді ходімо, — посміхнувшись, сказала Живка. Рушила вперед. Нерадедь за нею. З подивом бачив, що для сеї жінки не було пітьми — ішла, обминаючи стовбури дерев, навіть не торкаючись віт, розпростертих над землею. Ніби пливла.

Біля табору спинилась. Посередині жаріли ще незгаслі попелища. Подекуди видніли вози з прив'язаними до них кіньми.

— Де ж твій князь?

— Там, біля коней…

— Веди його сюди.

Нерадець підійшов до князевих гридей. Розштовхав дрімаючих. Повідав про знахарицю. Воєвода гридей Творимир невдоволено бурчав. Серед ночі він хоче будити князя!

— Я не сплю, — почувся голос Всеволода. — Я піду, воєводо. Погано мені. Може, до ранку і не дотягну. Пече мене всього зсередини… Поможіть піднятися!

Творимир і Нерадець підставили князю свої плечі…

Попереду йшла висока жінка в білому. Вона відштовхнула двох гридей, що запалили смолоскипи й хотіли освітлювати дорогу.

— Не світіть. Я бачу, куди йти.

Живець стояв на невисокому рідколісому пагорбі. Він світився зсередини якимось спокійним, м'яким світлом, ніби стіни його були зроблені з тонкого шовку.

— Що се? — не втримався воєвода Творимир.

— Се і є капище Живи, діви весни й життя. Ведіть князя всередину.

Перед ними відхилились двері. Переступили з острахом через поріг. Кожному раптом здалося, що він потрапив у сон чи в казку. Вгорі, з високої стелі, на довгих, прозорих, як крижини, кручених вервечках звисали прозоропелюсткові дзвіночки. У кожній квітці, повернутій догори, горіла маленька воскова свічечка. А посередині капища росла береза. Не відразу прийшлі помітили на ній ластівчине гніздо.

— Се дерево Живи, — сказала волхвиня князеві. — Щовесни вона присилає сюди ластовиць, і вони тут живуть зі мною. По них люди дізнаються, яке буде літо і який урожай. Коли впадуть дощі, а коли буде суша.

— І ти живеш тут? — здивувався Творимир.

— Живу. Стережу капище од злих духів і злих людей.

— Але ж князь Володимир Хреститель давно поруйнував поганські капища. Димом пустив.

— А се не згоріло, бачиш. Його береже діва Життя. А коли вона згине — згине життя на сій землі.

Волхвиня пружно переходила виталище.

Хода її була величною й гордою. Вона принесла князеві кухоль з якимось напоєм. Всеволод лячно відсахнувся.

— Се не обман?

Волхвиня мовчки взяла в руки кухоль, відпила кілька ковтків.

— Ви ідіть, — махнула рукою Живка до інших, — князь залишиться тут до ранку.

Якимось пахучим мастилом вона змазувала Всеволоду скроні. Підносила до його обличчя мису з водою, шепотіла щось, на когось мах ала рукою, ніби проганяючи його.

— Князю, — сказала перегодя, — хворість твоя мине до ранку, коли послухаєш моєї ради.

Всеволод, що сидів перед нею на ослінчику, розплющив здивовано очі.

— Ідеш на брата свого кревного. Не йди! Замирись. Проллєш рідну кров. Помреш у страшних муках. Замиришся — будеш володарем собі і людям.

— Не можу вже відступити, жоно.

— А ти перемож себе. Будь мудрим.

— Сіє важко.

— Мудрість завжди тяжка, князю. Потребує відваги.

— Не можу…

— Помреш у жахних муках совісті. До життя не повернешся. Ніхто із мертвих не вертає до життя. Так говорить мені Жива. Відпий іще цього зілля — і ти прозрієш. Осліпла твоя душа, князю, від жадання слави осліпла. У злобі й сліпоті муж губить силу свою, Візьми добро у серце своє! Надбаєш спокій і силу…