Раиса Иванченко - Гнів Перуна

Але із сумом миттєво подумав про себе, що, певно, вже у його серце закрадається старість. Уже не тієї зовнішньої краси шукає його погляд, котра змушує милувати око. На іншу красу озивається щемом його серце тепер — на ту, яка світиться з Рутиних очей добротою і щирістю. Через те вона видалася йому зараз найвродливішою й найжаданішою у світі!..

І все ж відзначив про себе, що з тої зустрічі, за всі роки його блукань і її поневірянь Рута змарніла. Чи то вже так смага літня зчорнила її шкіру. У сіточках зморщок побіля очей і на переніссі, в запалих щоках причаїлись утома й гіркота. І руки її, колись такі смагляві й такі сильні й чіпкі, найкрасивіші в світі, зараз втомлено обвисали вздовж тіла…

— Хочеш побачити наше житло? Ходімо! — Вона схопила під руку коромисло й рішуче штовхнула Гордяту в плече. — Уже день закінчується. Сонце сідає. Кінець роботі…

Сонце і справді сідало за верхівки принишклих дерев десь за Почайною, за лугами, за лісами.

Рута жила із малим синком у маленькій мазанці на Подолі, обіч Боричевого узвозу, ближче до криниць. Там стояли хижі багатьох челядників Путятиних, яким стачало того житла, аби, донезмоги втомившись за день на боярському дворі, було де прихилити голову вночі, а вранці знову бігти на гору.

Відтоді Гордята й лишився жити в Рутиній мазанці. Не повернувся до Переяслава. Не з'явився і до Путяти. Не раз, лежачи на сіні під теплими літніми зорями, Гордята дякував отій кам'янистій крутій стежині, котра звела його з Рутою. І знову ніжність і незмірима вдячність вибухала в ньому до цієї жінки. І знову був щасливий… Як мало, виходить, потрібно для людського щастя. Одної щирої і відданої душі поряд… Думав так. Гордята вважав, що осягнув і земну мудрість, і земне щастя. Думав тепер лиш про те, як вивільнити Руту від пекельного коромисла, де дістати якісь куни чи мідниці для хліба насущного. Служити князям чи боярам не хотів. Торгувати не було чим. Що він умів? Згадав, що вмів колись ліпити горшки й глеки. Спасибі Бестужам — навчили. Та ще виліплювати глиняні городи або храми. Але на тих забавках на хліб не заробиш. А для горшків і глеків потрібен гончарний круг, гончарна піч… Зустрів якось старого Бестужа. Розповів про свою нужденність. Старий гончар увечері прислав до нього Брайка. Той приволік гончарний круг. Наступного дня удвох з Брайком принесли в корзинах глину…

Одного разу до Рутиної хижі заглянула Мілея. Мовчала, оглядаючи чисто вибілену хатину, рівно підведені карнизи, дбайливо полатані верети на лаві. Так само мовчки підійшла до малого хлоп'яти Рутиного, подарувала йому глиняного коника, який, коли в нього добре подути, висвистував на всі вітри. Потім підійшла до Гордяти, котрий сидів на дворі за своїм гончарним кругом, поволеньки ворушив пальцями на заокругленні ще м'якого горщика. Коло нього вертілося хлопченя і, роздуваючи від задоволення смагло-рум'яні щічки, щасливо блискало чорними вуглинками очей на свою цяцьку.

— Отеє і є Рутчин син?

Гордята не підводив очей. Пильно вдивлявся в рівні смужечки, що полишались від шорсткої шкіри долонь на боках горшка.

— Се наш син, Мілеє.

Мілеїне обличчя зашарілось ніяковістю. Вона скривила кутики своїх уст і зухвало кинула, примруживши свої голубі очі:

— Ханський покидьок, а не твій син, Гордято. Гадаєш, що прикрив її сором? Хіба люди не знають, кого підібрав?

Дряпаки зневаги болюче проткнули серце. Кінчик Гордятиного носа побілів. Потім та білість розлилася на щоки, на чоло. Від того чорнішими здалися його широкі соболині брови і глибшими став погляд у сірих, а тепер ніби зчорнілих очах… Гордята стиснув уста, крутнув ногою гончарне коло. Воно захуркотіло, закрутилось перед його очима, і той горщик, який виростав з-під долонь Гордяти, витягся, потоншав — то вже був не горщик, а глек. Гордятині пальці й долоні притискували й вигладжували довгу широку шию глека, і то вже був не глек, а лагвиця, висока, тонкошия, немов лебідка. Тільки б ще збоку тонку вигинисту ручку припасувати — і все!..

Мілея постояла очікувально. Знала, що Гордята чув її слова. Та його затятість зневажила її. Упіймала на собі блискавичний колючий осміх Гордяти й уся зіщулилась. Так, не принесла вона йому дитини… Не змогла… А безчадна жона — що порожній вітер…

Мілея одначе не хотіла йти переможеною із Рутиного двору. Зрікся її, тож хай знає, до якої пристав. Вона зібрала в собі усі сили й гордо труснула головою:

— Та й з боярином вона…

Гордята довгим поглядом уперся в її озлоблене лице. О, жона сія уже оклигала після повійницьких мандрів! Одужала тілом, налилася мстою до людей незахищених, на яких легко вилити власні помиї… Хотів виштовхати гостю за хвіртку. Але Мілея, відчувши його рішучість, спритно сахнулася вбік і, вигнувши, мов лошиця, гнучку спину, раптом опинилась коло дитини. Хлопченя припадало на колінах до свого коника, показувало свої іграшки й вело з ним бесіду: