Раиса Иванченко - Гнів Перуна

— Руські князі пішли від Кия і його роду. Тому новгородці і їздять до нас просити собі князів зі стольного града. Від первопрестольного нашого града просите! — повернувся у бік Добрині.

Святополк несподівано дрібно розсміявся. Авжеж, у київських володарів треба просити новгородцям собі князя, а не возноситись гординею над ними!

— Бачу, мудрий наш книжник Нестор. Правду мовить: Київ — град первопрестольний і звідси великі князі посилають своїх менших князів у волості. Путято, чув? Ось так треба розмовляти із свавільцями, як сей дружинник. Повчись! — І підскочив до новгородців. — Руський князь із первопрестольного Києва дає вам князя по закону руському. Беріть Ярослава!

Добриня Ядрейкович важко звівся.

— Красно дякуємо, князю. Але Цовгород живе по своїй правді — новгородській. І по своєму закону. Беремо Мономашича. Мстислава.

Новгородські посли дружно піднялися з-за столу, мовчазно й велично випливли із гридниці, підмітаючи мостини довгими опашиями, підбитими унизу хутром.

— Ти їм про руські покони і закони, — шкріб потилицю Путята Вишатич, — а вони — про свою волю. Упе-е-р-тий народець!..

— Поточе, збирай дружину. Силою посаджу Ярослава у Новгороді! — скипів Святополк, аж тонкі вуста його великого рота посиніли.

Тоді ворухнувся Ратибор.

— Знову буде братня війна. Ти підеш у землю новгородську свою волю чинити, а цюю землю загарбають половчини… Замирись з ними, князю.

— Замирись! — кинувся до Святополка і боярин Поток. Уявив лиш, як кочові орди знову попалять його погости і села під Києвом. Тільки-но відродилися вони!.. Смикнув за рукав Путяту, бо й він має довкола чимало земель…

Путята простяг обидві руки до Святополка.

— Кляті поганини погублять нас!

— А Мономах? — крутнувся на п'ятах Святополк. Ратибор засміявся, але нічого не відповів. Лише підморгнув Нерадцю. І Святополча злість враз вивітрилась з душі. Збагнув: Мономах нині відтяв у нього Новгород, а там відхопить і Київ.

Зіщулився, згорбився й бочком виповз із гридниці, кинувши до радців: «На все божа воля!»

— А ти, брате, добре в зуби тицьнув отим книжником, — спокійно звернувся Путята до Гордяти. — Чому пішов із нашого двору? Чому до князя переяславського перебіг?

— Та… — махнув рукою Гордята.

— А ти не цурайся мене. І вітця свого, боярина Яня.

— Боярин Янь не мій вітець! — обурився Гордята. — Вітця не маю. Лиш матір свою знаю — Гайку!

Нерадець вайлакувато ворухнувся за столом і лише засопів.

— Ну то все одно, не чужий йому. Учив же тебе, ростив. Та й мені немов рідний. Заходь, розкажи. Чи спішиш до Переяслава? — заглядає Путята в очі Гордяти, водночас обмірковуючи, яка користь може бути йому, боярину Путяті, від цього возносливця, що зрадив Святополка і переметнувся до Мономаха. Усі нині біжать до Мономаха! Авжеж. Мономах таки колись сяде на київському столі, то вже тепер треба подумати і про себе. Треба показати, що він також душею за Мономаха… При Святополку — лиш з необхідності…

А цей дружинник Мономахів, Янів вигодованець, може колись посвідчити своєму волостелю, що Путята давно прихильний до князя переяславського.

Приголубити б цього молодика… Бач, як догодив Святополку і як навіть ігумен Феоктист до нього пристав.

— Ти приходь, брате, до мого двору. Приходь! — Путята удав, що витирає сльозу. — Ох і згадував же тебе Янь у свою смертну годину…

— Та, може… прийду… — зашарівся Гордята від несподіваної ласки київського велеможця. Але тут же з жахом подумав, що Путята чогось жадає від нього. Запрошує не ради гостювання… А він, дурень репаний, купився на льстиву шану Путятину!.. В яку ж це мить заговорила в ньому холуйська кров Нерадцева? Є-таки в ньому оте марноелав'я, оте підступне славолюбство… Жадання раба вивищитись, стати поряд із всесильним, байдуже, що той нікчема.

Та й суперечка. Пощо було йому втручатися у князівську сварку? Його слова нікого не навчили, хіба що багатьох розлютили й полоскотали честолюбство Святополче… Але ж вони — і супроти Мономаха! Тепер немає до нього вороття.

Гірко від того на душі. А в мислях — сум'яття…

Перший київський боярин, Святополчий радець ї тисяцький Путята Вишатич поставив свій терем на горі при Боричевому узвозі, що здіймався над рукомесним Подолом поряд із теремом Яня. Тепер обидва боярські двори були відгороджені од вулиці високими жердинами, щільно збитими й поставленими на високий земляний вал. З усіх боків двір Путяти був захищений огорожею. Коло воріт вивищувалася дерев'яна вежа з віконцями-бійницями.