Раиса Иванченко - Гнів Перуна

— Подивися, Воронцю, який у мене є градок. Скок-скок! Скачи сюди. Тут ось теремок стоїть. Ну, свисти! свисти! Чекай… Тут ось храм. Тут живе Білобог. Се добрий бог, не бійся його! Він дає всім сонечко і хліб. А тут ось живе Ярило-бог. А тут — Див… і Перун…

Нагнувшись над хлоп'ям, Мілея з подивом слухала його химерну гру. Затим солодкавим голосом обізвалась до дитини:

— Сій забаві хто тебе навчив?

— Отець мій, Гордята, — не відриваючись від гри, кинуло хлоп'ятко.

— Хм… — скривила уста й гордо попрямувала до хвіртки.

Гордята схопився, подався услід і, як тільки Мілея причинила хвіртку, миттю узяв її на засув. Пізніше думав, що він тричі щасливий тим, що доля забрала від нього цю голубооку змію із шовковою шкірою і солоденьким улесливим голосом. Хотіла труїти його й тепер, але та отрута не приставала до гончара. Посуд його кияни купували залюбки. Старі бабусі чаклували над вухастими макітерками і запевняли, що їхня чудодійна сила надавала звареній у них їжі особливого смаку. Але так було недовго, бо по велелюдному подільському торжищу, що нуртувало на майдані біля напівзруйнованого капища Волоса, стали повзти чутки про гончаря-волхва, котрий, мовляв, потай ліпить глиняні храми для ворожби.

Про що волхвує гончар? Може, це від його ворожіння люд рукомесний на Подолі все частіше голодує? А чи не ота його блудлива жона Рута намовляє воєводу Путяту, щоби він напускав на бідний люд київський зграї своїх ємців, гридів, отроків, які здирають з народу нові правежі й потяги? Бережіться, люди чеснії, сих чорних волхвів! Вони у дружбі із самим Чорнобогом! Плекають ханського сина, аби потім, коли виросте, підбив усіх русичів під руку половецьких ханів невірних! Оте дитя ще мале, а вже уміє розмовляти і з Ярилом, і з Дивом, і з Перуном, уміє накликати на бідну чернь кістляву Морану з косою. Хіба не бачите, скільки чорного вороння кружляє сього літа над Києвом? І як знахабніло скрекочуть сороки, провіщаючи якусь біду? І як сонце туманиться білою імлою? То означає, що по землі бігають вовкулаки. Вони то голосистими півнями перегукуються з кінця в кінець, то швидкокрилими соколами злітають увись, то зграями здичавілих хортів носяться вулицями й завулками Подолу, шкірячи зуби на городян…

І раптом серед усіх цих нашіптувань про ознаки якоїсь біди, що десь звідкись насувається, на небесах з'явилося вогненне знамення. Три дні й три ночі червоно горіло небо. Уночі було видно як удень. А потім сонце обгородилось трьома дугами. Чорноризці пророкували кінець світу. На спустілих торжищах вили пси. Чорний рукомесний зголоднілий люд хапав у руки кілля і нападав на комори бояр та купців. Найбільше діставалося подільським купчинам, що займалися резоїмством і тримали рукомесників у своїх руках роками, часто продаючи їх у холопство. Тих проданих рабів-холопів арабські й кримські купчини вели на налигачах аж до Кафи на Чорному морі і там продавали грекам або персіянам. Бунтівні кияни нападали на гостині двори й вивільняли гурти холопів-рабів, яких уже збиралися виводити з міста. Купці кинулись до великого київського князя за поміччю. Святополк мусив посилати воєводу Путяту з гридями по бідняцьких кінцях Подолу. На кожум'яцькому, ковальському, шевському кінцях княжі гриді похапали мужів, позв'язували їм руки, поскидали на повози і кудись вивезли. Услід їм котилася чутка, що тих нещасних продадуть у половецький полон або посадять у поруби. Ватага розлютованих подолян кинулась із мечами і кіллям до Слободи, що зачаїлась за мурами Ярославового валу біля Жидівських воріт. Але їм перепинили шлях княжі гриді. Путята розігнав бунтівників, що порушували спокій можних містечан. Тоді зграї невдоволених подолян посунули на торжища, на гостині двори й стали громити крамниці і ларі купців та бояр. У цей час хтось згадав і про гончаря-волхва, який жив поблизу Боричевого узвозу і своєю волшбою ніби накликав на них біду.

— Спалити його! Хапайте оте половченя!

— А-а-а! — Рутин крик на мить зупинив шаленство товписька, і Гордята встиг увіпхнути до кімнати малого Гордяту і Руту й зачинити двері хатини.

Гордята вийшов на поріг.

— Люди! Люди! Що ми нам заподіяли? Пощо гнів на нас маєте? Вас обдурюють злословці! Нікчемні лакизи! Вони хочуть, аби ми один одного повбивали!.. Їм на радість. Ми ж нічого не беремо живосилом… ні в кого! Живемо із своїх мозолів! Ось мої руки — дивіться! Вони такі ж, як і ваші! — Підняв угору розпухлі від глини червоні долоні. — А жона моя — челядниця на дворі Путятиному. Знаєте її. Воду носить. Ось на ту гору… За шматок хліба. Яке ж зло можемо заподіяти іншим? Самі гибіємо в бідності. Ідіть до хати — дивіться, коли не вірите!