Раиса Иванченко - Гнів Перуна

— Мамо… сіє ж ідольське капище буде, а не християнський храм, — тихо мовив Гордята. — Гріх нині ставити такий.

Нині лише християнські храми дозволено… А ці… палять!..

— Хіба ти став правдивим християнином, Гордято? Хіба вмерла в тобі душа, що розмовляє з лісом, рікою, травою, землею? Бач, скільки тих ідольських забав наліпив! Усі діти у Києві тепер розмовляють з Дивом, Ярилом, Перуном. Такою вже й залишиться наша душа. Живий дух нашої землі ніколи не покине її. І нам його треба берегти. Не забувати. Бо як забудемо себе самі, то й світ забуде нас…

Живка нахилилась, підняла із землі важкий глиняний храмець, загорнула в шмат полотна й обережно поклала на дно своєї торби.

— Бувайте здорові, — Живка пильно й сумовито поглянула на Гордяту й Руту і поцюкала ціпком по твердій кам'янистій стежині. Ішла повагом. Висока, біла, не зігнута літами…

Дрібний теплий дощ сіявся над зеленим простором степу і запинав далину сизим серпанком. Від того дощу на очах росла трава, ширшало листя зела, повніли плеса річок та озер, глибше грузли в землю копита коней.

Мономах втомлено озирався. Коли б зараз половецька орда змогла їх настигнути, то його вої загинули б. І Святополча дружина, і Давида Святославича ратники полягли б у цьому розгаслому, розм'яклому степу. Але в цю теплу непогодь і половчини на своїх конях далеко не рушать. І веж своїх не покотять швидко. Тим часом русичі невпинно заглибляться у степ.

Мономах задоволено зводиться на стременах, оглядає довколишній затуманений зелений простір. Скільки уже йдуть, а половчинів так і не видно.

Відтіснив він їх од Воїня за Сулу. Аж до Дону великого покотили свої вежі.

З того часу, як Мономахові раті погромили орду на Сулі, хани бояться зустрічей з русичами. Лякають дітей своїх іменем Мономаха. Грізний переяславський князь нагнав страху також на всі орди, що кочують в Подонні, Приазов'ї, сягають аж до Залізних воріт Кавказу. Колись співці-билинники і про нього складуть думи-пісні, як він землю руську заступив мечем від поганого половчина. Але за життя чи й дочекається неласкавої до нього слави. Вже лишилося йому недовго степи копитити… Батько його, Всеволод, прожив шістдесят три літа. Йому ж нині — уже п'ятдесят сім. Двох жон своїх пережив — хай буде їм царство небесне. Поодружував усіх своїх синів, окрім наймолодшого — Гюргія, котрому віддав у держання свою ростовську отчину. Багато орд половецьких погромив, Багато доріг пройшов, воюючи з братами, синовцями, гасячи коромолу між ними або розпалюючи її… Завжди він виходив ніби переможцем у цих численних битвах. Але все ж однієї, найжаданнішої перемоги так і не здобув.

Ось поряд із ним їде його споконвічний суперник — Святополк. Бовтається у сідлі князеве довготелесе кістляве тіло. Ноги його чи не землі сягають. Возносливо оглядає воїнство. Дощ, пронизлива імла не псують йому настрою. Ая! Повертається від Сули до свого стольного Києва переможцем. Ченці в монастирях уже розучують нові псалми, аби прославити свого князя, свого захисника. Дзвонарі натягують міцніше вірьовки, щоб з усіх сил ударити в стоголосся міді й привітати Святополка. Чи не найбільше стараються і печерські чорноризці. Великий київський князь, певно з допомогою своїх радців, збагнув, що з цим монастирем, який здавна був опорою самодержавності київських князів, треба не сваритись, а дружити. Тому й усунув подалі від себе грека-митрополита, який завжди тягнув руку за Мономаховичів і за ромейську імперію, над якою Мономах мріяв владарювати. Багата Печерська обитель тепер стала ніби другою вотчиною Святополка. Він її обдаровує і звеличує, а вона славить його і з усіх сил підпирає. У державний літопис отець Нестор знову запише іще одну перемогу над половецькими ордами і припише першість у ній, звісна річ, Святополку, а не могутньому володарю цих степів Мономаху!.. Добре навчився Святополк з поміччю своїх думців, бояр і ченців на Мономаховому хребті собі славу здобувати!..

Колись Святополка туровського, бувало, ледве витягнеш із теплого терема у половецький степ. Але коли все ж із допомогою бога і руками й розумом Володимира Мономаха до русичів стали приходити одна за одною перемоги, то тільки гукни — і Святополк біжить до нього зі своєю дружиною. Боїться, що Мономах здобуде перемогу і йому одному вся та слава дістанеться, а законний волостель руських земель лишиться без неї. За багато років владарювання Святополк пізнав смак солодкої і хмільної слави. Тепер уже не відучиш від неї, цупко тримає її в своїх довгих, кістлявих руках, цупкіше, аніж сідло його тіло. Бо за всі ці роки Святополк так і не навчився вправно їздити верхи. Сказано — не степи були його колискою!..