Раиса Иванченко - Гнів Перуна

— Волшбою зло накликаєте, мовлять.

— Коли б могли — давно накликали гнів Перуна на голови усіх багатичів! Хіба не так?

— Бреше, яко пес! А може, наворожив собі золота та й сховав? Ходімо поглянемо! Тримайте його, щоб не втік!

— Ось! Бачите! Ось вони, чаклунські забавки! — хтось пронизливо гукав від купи золотистого піску, де стояли глиняні іграшки — градок з теремами і з дивовижними храмами-капищами… — То відьомські чари! На вогнище його! — Натовп тягнувся до Гордяти руками, жадаючи розчавити його в своїй сліпій люті.

— Облиште його! Облиште!.. — пронизливо-вимогливий жіночий голос розітнув скаламучене юрмисько бунтарів. — Не винен він! Я знаю.

Розпихаючи товпище людей, від хвіртки ішла до Гордяти-гончаря висока стара жінка. У білому пової, на голову вища за всіх ворохобників, ця жінка владно ставила поперед себе ціпок, і люди з острахом сахалися вбік. Стариця була одягнена в білу полотняну сорочку із скупим чорним мереживом, а з-під крайки униз спадала картата плахта з глибокими розрізами по боках і спереду. За спиною старої теліпалась на мотуззі порожня кайстра. [100] Кайстра — повстяна торба, тайстра, часто вишита.

Гордята з перестрахом вдивлявся в її суворе зморщене обличчя, у міцно стулені вуста і не міг пригадати, чи бачив її коли.

— Чую твою біду, сину, — мовила голосно жінка. Оглянула притихлих і здивованих ворохобників. — Гей, ви, сліпці куцоумні, темні душі ваші! Пощо на чесного бідака руку піднімаєте?

В раптовій тиші хтось винувато сказав:

— Нехай не ворожить із Чорнобогом!

— Хто бачив теє? Кажіть! Хто? А може, то сам Білобог до нього в гості заходжає! А може, то Перун йому своє слово хоче сказати!

— Люди бачили!.. Хай не плете на нас сіті із Руткою своєю! То вона боярина намовляє!..

— По чиєму наущенню прийшли? — суворо насупила брови висока стариця, обмацуючи занепокоєні обличчя прибульців своїми гнівними прозоро-голубими очима. — Не відаєте, що творите! Глухі ваші душі! Се нужда зруйнувала їх… Злидні й злоба втомили вам серця… Від його смерті кому буде зиск? Тільки гріх упаде на ваші голови, нерозумні ви люди!.. Забуті вами земні боги не простять вам цього гріха… Ідіте звідси!

Вичахлі від шаленства чоловіки розгублено оглядалися навкруг, ніяково товклися на місці, ховали один від одного очі.

— Хіба знаєш… Кажуть, що волхвує… Капища темним силам воздвигає…

Жінка упіймала те присоромлене белькотіння, підняла угору руку.

— Так, Гордята ваш здатель! [101] Здатель — будівельник, зодчий, творець. Творець див нездійсненних… які тільки у казках живуть. Через людські черстві душі не може пробитися до людей його мрія про красу… Ідіте! — сердито махнула на притихлих мужів, які враз розчулились і вже готові були кинутись захищати Гордяту і його нездійсненні дива… — А я до тебе, сину мій… — Жінка повернулась до Гордяти…

Люди бігцем виміталися з двору і вже на вулиці, далеко від Еоричевого узвозу, спитали в себе: а хто ж сія біла стариця? Звідки вола взялася? Може, також волхвиня?..

— Звідки знаєш мене, мамо? Хто єси? — здивовано допитувався її і Гордята.

— Я Живка. Чув? Нічого, що не чув. Мало хто знає моє ім'я. Я з волинських пущ.

— А звідки дізналась про мене?

— Нерадець з дружиною прибув до Володимира. Від нього й почула, що є такий здатель-волхв у Києві-граді.

— Але ж Київ — он який огром! Яко Царгород ромейський!..

— Все ти знаєш, сину. Смислений єсть. А того не відаєш, либонь, що тебе знає кожна дитина на Подолі. Бавиться твоїми забавками і глиняними капищами. Отак і знайшла.

— Руто! Де ти? Іди-но сюди. Зустрічай нашу рятівницю!

— Охо-хо, скількох я рятувала. А матір'ю ніхто не назвав… Та… я не надовго. Дай води!

Рута швидко спустила додолу сина, котрого все ще пригортала до грудей, кинулась до кухля, що стояв у сінях на ослінчику, витрусила з нього краплини застояної води, набрала з відра чистої.

— Зайшла б до хати, матінко, — Рута припадала біля своєї несподіваної гості, не знала, як і догодити.

— Спасибі, дочко. Згаяла багато часу на пошук. Зараз і піду. Я до тебе, Гордято. Дай мені одну свою забавку, що малий твій нею бавиться. Оту! — вона ціпком вказала на багатоглавий храмець, який давно вже зліпив Гордята своїй дитині. — Завалився мій Живець, Гордято, капище Живи. Від старості упав. Треба новий ставити, щоб кращий був за старий. А життя мені відміряно вже небагато. Майстри-древоділи на Волині знайдуться. Отсі твої гостроверхі вежиці й дашки, гадаю, зроблять. Але як думаєш: краще брати для них дуб чи сосну?