Раиса Иванченко - Гнів Перуна

Гордята гірко посміхнувся: боярин Путята, ледве дочекавшись смерті брата, уже прибрав собі його двір. І спільним валом обніс… Гай-гай, ненаситцю! Чи ж довго збираєшся жити на цьому світі?

Гордята поволі піднімався крутою стежиною, чудувався людській жадобі… Здаля Путятин двір нагадував невеличкий градок, захищений з усіх сторін від напасників. Видимо, велеможний боярин боявся лишатися сам на сам із чорним людом, що юрмився на Подолі. Опасав себе через те отсими стінами, вежами з бійницями, кованими брамами…

Звідси, з подільських криниць, до двору Путяти снували водоноси, тягали в цебрах воду до терема. Одні жінки…

Гордята спинився напівдорозі, оглянув стежку, яка веде від криниць до Путятиного двору. Крута стежина! Кроків із триста. А то й більше, бо не йде прямовисно, а крутиться по косогору. Скільки ж то сил забирає в людини, доки вона донесе ті відра до боярського двору!

Давно він живе у Києві, та якось ніколи не помічав, як важко дається киянам ота чиста прохолодна вода із підземних джерел. Коли служив при дворі Святополка, то вгамовував спрагу тією, що стояла в цебрах у сінях. А в Бестужів воду брали з криниці прямо за їхньою хвірткою. Увесь куток гончарний брав звідтіля воду. А ось на гору, на боярський двір, виявляється, воду носять знизу. Носять, тяжко згинаючись під коромислами чи обриваючи руки, знесилені жінки-челядниці… Ось як ця зігнута жінка, що плавно похитує відрами на коромислі, щоб не згубити з них і краплини, й що так обережно ступає босими ногами по рінистій стежині.

Гордята жалісливо дивився на похилену жінку. День у день, рік у рік отак… І більше нічого не знати, не бачити… Та чи й захочеш щось знати чи побачити від того носіння? Далебі, і їсти не захочеш…

Наздогнав жінку, легенько торкнув за лікоть. Жінка здригнулась. Аж вода хлюпнулась із відер. Здивовано підняла до нього обличчя.

— Давай піднесу! — намагався у голосі передати їй свою лагідь і зичливість. Простяг до коромисла руки, щоб перекинути його на свої плечі. Але чіпкі смаглі руки її вчепились у коромисло. Вона тихо зойкнула:

— Гордято… це ти?

— Я! — здивувався він. Хто ж се? Мілея?.. Вдивлявся у примружені під повіками очі, які усміхалися до нього і водночас туманились сльозинками.

— Не впізн-а-ав! — мелодійно бринить її сміх. — Не впізн-а-в!.. Руту важко впізнати, еге ж? Колись біля Печерської обителі… Пам'ятаєш? Про Перунове капище оповідала тобі… Забув…

Ні, Гордята не забув… Це від несподіванки у нього світ хитнувся в очах. І зашуміло в ушах… І защеміло в грудях… Від якоїсь шаленої радості… Звичайно ж… це Рута… Княжа-Рута… Ота, що було загубилася в суєті життя…

Хотів сказати їй про свою радість. Але слова застряли у нього в горлі. Насідали одне на друге, крутилися, стрибали. І не піддавалися його бажанню. Не здатен вихопити жодного з них! Не зводив з Рути очей і дурнувато посміхався. І не міг стримати на своєму лиці тієї благуватої, безглуздої посмішки…

А Рута ніби не помічала того і сміялася до нього усім обличчям, усіма зморщечками навколо рота, навколо очей. І відблиск її щирої радості хитався у хвильках води у цебрах.

— Дай піднесу! — Рвійно підхопив коромисло з її плеча й підставив своє, але робив це так поспішливо, що ненароком чимало схлюпнув води. Подивився запитально у її очі — чи не осудять його? Ні. Рута сміялася своїм дивним осяйним сміхом і наче й не помітила його вайлакуватості… А він швидко подерся угору. Скоро відчув, що не вистачає у грудях повітря. Спинився. Передихнув. Еге! Якщо бігатимеш щодня по цій кручі, то швидко й душа з тебе вискочить…

— Не біжи!.. Не біжи! — гукала Рута йому вслід. — Ти ж не звичний до сеї роботи…

Коли цебри були віднесені до господарського двору й вода з них вилита у високі бочки, Гордята полегшено зітхнув. Тепер міг про щось питати Руту, міг слухати її співучий голос. Міг оповісти щось і про себе. Але що про себе? Краще слухати її. В його житті нічого значного не трапилось. І нічого не змінилось. Служив Святополку, потім служив Мономаху. Тепер — не знає кому. Ото й усього. Ще міг би якось сказати, що не забував її. І що хотів зустріти, але як про це скажеш? Він краще почує щось від Рути. Краще перейметься її радістю, причаститься до неї. Уп'ється отим чарівним сміхом. І співучим голосом, що так причаєно-стримано клекотав у її грудях і так рвався на волю… Раптом він згадав, що пам'ятав Руту не такою. Навіть не знав, чи вона вродлива. Зацікавлено тепер окинув її поглядом: справді, гарна Рута чи ні?