Раиса Иванченко - Гнів Перуна

— Князь наш велів сказати: хай новгородці візьмуть собі Святополчича і йдуть у Новгород. А Мстислав мій — хай іде ко Володимиру на Волинь.

— Тому не бути, — крекнув на ту мову широкоплечий кремезняк Добриня. — Свою волю жадаємо чинити. Господин Великий Новгород на своєму вічі так приговорив. І бути по сьому…

І знову Поток схоплювався на рівні й починав нагадувати новгородцям про закон землі руської. Як приходили колись князі із Новгорода і як державили в усій Русі. І як відтоді такий звичай став. І що мусить бути тако й далі…

Мовчали новгородські мужі. Вони хочуть будь-що посадити у Києві розумного Мстислава, свого годуванця… І тоді раптом озвався Гордята. Якийсь Див смикнув його за язика чи Цур у ребро стукнув.

— Лжа на твоїх вустах, боярине Поточе! Руські князі з'явилися не з Новгорода, а завжди були в київській землі. Були князі Люб і Чернь — від них же гради Любеч і Чернігів стали. А тут, у Києві, князював старий Кий. Від нього ж і град Київ наречен. І руські князі держали в своїх руках багато земель слов'янських. І новгородську землю також…

Боярин Поток важким тілом наліг на стіл, рикнув грізно:

— А тебе ж і не питають, ізрадця!

— Звідки знаєш? — здригнувся Путята.

— Від отця Нестора! — зухвало блиснув білими зубами Гордята.

— Нестор? Це котрий сидить у Печерах? — Святополк скривив уста. — Він завжди виступав супроти мене!

— Він, князю, за тебе руку тягне. Я сам читав у літописі, він славить тебе! — заперечив Гордята. — Усе робить, аби тебе підперти словом і законом!

— Підперти? То чому ж новгородських князів-варягів не визнає? Вони з'єднали руські землі! — загудів і Путята Вишатич, певно образившись за свій рід Добрині — Остромира — Вишати.

Гордята насмішкуватим примруженим оком оглянув витягнуті до нього обличчя. Бач, як усі жадають привласнити собі першість у руській землі! Навіть ладні кинути в забуття велику минувшину, аби тільки себе виставити! І з якою люттю, з якою зверхністю тепер колють його ненависними поглядами! Через те з дошкульним осміхом кинув:

— Нестор каже, що ті варяги були руси, а не чужинських племен, як іниї називались норманнами, англами, або готландцями.

— Не визнає Рюриковичів варягами? — здивувався Путята.

— Варяги — то не народ, то дружини воїв. Там були і руси поморські.

А Рюрик — слово лужицьке, що означає «сокіл». І міста, і ріки, і озера там називали часто Рюрик. Тобто «сокіл».

— Ви чуєте? Київський літописець постає супроти своїх законних князів! — Добриня Ядрейкович був ображений. Усі віки новгородські бояри вважали себе вищими за інших, бо походили не від свого, а від чужого кореня — варязького!.. А виявляється, що то не чужий корінь, а також словенський… То яка ж тоді вищість?..

— Воєводо, куди дивляться твої люди? Пощо не зв'яжуть рук отому ченцю, що сіє обаду і каламутить віру у князя? Чи не час йому онебеситись і постати перед Всевишнім на суді праведному? — Святополк нервово м'яв поли окрила.

Гордята розгублено закліпав очима. Ось так — одним дошкулив, а другого зрадив. І за що? Задушать тепер книжного чорноризця за правду. І пес ніякий не гавкне! Треба рятувати отця Нестора… Треба до нього бігти…

Гордята уже тихенько пробирався до дверей, коли це залунав голос ігумена Феоктиста:

— Пощо, князю, сієш даремно свій гнів? — Донині ігумен печерський ніби дрімав і не втручався в суперечку. — Чорноризець Нестор своїми трудами невсипущими і молитвами захищає твою владу від інших князів. Він є твоїм найщирішим поспішителем, захищає Словом твоє єдинодержавне правило. І тобі гордитись варто таким зичливим мужем. Обдарувати милістю своєю треба… Честю!..

Святополк зиркнув сюди-туди, засопів, закліпав очима. Здивовано, ніби нічого перед цим і не наказував своєму тисяцькому, стенув гострими, вузькими плечима.

— Я що? Я… прийму його! Обдарую. І обитель твою не забуду, владико. Тільки ж — пощо він на Рюриковичів таке?..

— Він не проти Рюриковичів. Він — за них. Але й утверджує старійшинство руської землі. Вона ж бо існувала ще й до Рюрика! І князі руські також були раніше. До Рюрика… — важко віддихував ігумен печерський.

— Е, ні! — раптом грюкнув кулаком об стіл боярин Добриня. — Руські князі пішли від новгородських! Вістимо! — Обличчя його порожевіло, в світлих очах блиснули іскрометні вогники. Певно, новгородський боярин нюхом учув загрозу для честолюбивої і свавільної новгородської вольниці.

Гордята, діставши підтримку ігумена, знову осмілів.