Раиса Иванченко - Гнів Перуна

— Ганьба тому народу, про який збережеться в пам’яті не правда, а лжа, отче. Краще тоді мовчати…

— Порожнеча — ніщо, Василію. Коли народ не залишає у пам'яті людей нічого, то й зникає, як народ, що нічого не вартісний, що нічого не дав ні для слави, ні для розуму….

— Але лжа — то гріх великий, отче! Не боїшся?

— Я не пишу неправди. Я замовкаю перед справами неблагочестивими. Бог милостивий, уповаю на нього. Хай мені простить…

— А люди? Назовуть блюдолизом, поплічником…

— Назовуть, чадо, уже й так називають.

— То пощо ж упосліджуєшся? — аж скрикнув Гордята, підхопившись із ослона.

— Заради будучини, сину… Лише заради неї… Вірую: буде в Руській землі мудрий державець. Затихнуть распрі. Возсіяє Київська Русь!

— Мономах?

— Не знаю. Він хоче стати царем у Візантії. Тоді імперія проковтне Русь. Розгойданий світ затопить нас хвилею зла. Лише міцне єдиновладдя порятує нині нас! Яко у Візантії. Б'ють царство сіє віками і коромоли, і бунти, і м'ятежі, і нападники. А стоїть! І нам стояти належить. Для того маємо підпирати свого авдонома.

— Несмисленого навіть?

— Князі міняються. На місце несмислених приходять розумні. А держава — одна. І народ — один. Підпираєш владу князя супроти колотнечі й коромольників, то підпираєш Русь… Святополк віднині покаявся. Печерський монастир зробив своїм, княжим… І отця Феодосія віднині велів вписати в синодик усіх єпископій… Всупереч жаданням ромеїв. Сіє — велика перемога Русі над зажерністю ромейських владик.

Ось воно що!.. І все ж Гордята-Василій не згоден з отцем Нестором. Він також за Русь, щоб її не проковтнула Візантія, він проти коромоли й міжусобиць. Але коли владичні князі самі її чинять? Ні, він — за старі покони — за віче, за народну раду. Отже, і за старих богів, які берегли душу людини від лукавства і користолюбства… І віднині довіку буде їм молитви творити… Він — чесний муж. І життя своє хоче прожити чисто, як його баба Ніга, як матір Гайка, як Бестужі й усі інші простолюдини, котрих знав. Тому і далі стоятиме за честь Василька Теребовлянського супроти кровожерця Святополка… Бач! Купив собі шану у ченців печерських — дозволив у синодик монастиря і всіх єпископій вписати ім'я отця Феодосія… Тепер святому Феодосію моляться ченці по всій Русі… Це третій руський святий, що постав слідом за Борисом і Глібом… Значить, митрополію київську з митрополитом-греком Святополк схилив-таки перед печерцями. Чи не через те печерський хронограф отець Нестор так настійно виступає за підтримку Святополка? Але й Мономах! Он куди сягає! Хоче сісти на царгородський трон… І може сісти! Трон цесаря Олексія Комніна хитається. Хрестоносці з Європи знову посунули визволяти гроб господній від невірних. Петро Пустинник, фанатичний привідця голодного, обшарпаного натовпу, що вперше повів його у хрестовий похід через багаті землі Візантійської імперії, уже забувся хрестоносцями. Тепер вони кричать не про визволення гроба господня, а про золото, скарби, якими прагнуть напхати пазухи й кишені. Наткнувшись на турків-сельджуків, хрестоносці розгромили їх, а на землях Візантії утворили свої князівства… Звідти неситим оком позирали на Цар-город.

Авжеж, Олексію Комніну нині непереливки. Тож Мономах недаремно заграє: з греками-митрополитами і недаремно закріпив думку імператора візантійського Михаїла Сьомого, що Візантія і Русь мали єдиного проповідника християнства — апостола Андрія, свідка життя і мук Христа. Тепер Мономах рветься до Києва. Щоб звідти стрибнути на Царгород? Мономаха не пускають у Київ… Ось і ця правда відкрилась йому, дружиннику Гордяті-Василію… До якої пристанеш тепер? До якої?.. Далебі, чи не до Несторової… Мовчки віддав свій пергамен чорноризцю, вклонився і зник із келії…

І знову думи не давали спокою. Усе життя Гордята жадав правди. І щоразу вона поставала перед ним іншим боком. Повірив було в Мономаха. Віднині ця віра розвіялась. Нестор переконав. Та й він, учений і премудрий старець, певно, також колотиться усе життя душею, грішить супроти одних, постає супроти тих, кого хотів би захистити. Але він уміє себе втішити істиною, яку прозрівають лише одинаки… Гордята тепер осягнув ту єдину істину. Але сам він надто земний чоловік… Надто зболіло його серце від кривд, жорстокостей і розпачів, які випали йому з дитинства, які ганяли його по світах, кидаючи то в один бік, то в інший…

Але й Мономаху, який відкрився йому нині під личиною благочестивого, доброго і мудрого князя, він не служитиме! Аще воістину мовлено: «Бережіться лжепророків, котрі приходять до вас в овечій шкурі, а всередині суть вовки хижі…»