Раиса Иванченко - Гнів Перуна

Коло воріт Печерського монастиря на Гордяту вже очікував Нестор.

— Кияни жадають послати до Мономаха у Городець свою сольбу.

— Кияни? Які?.. — здивувався Гордята. Сьогодні вже чув їхню волю. Про яких же мовить отець чорноризець? — Які ж се?

— Можні кияни, звісно. Бояри і купчини, дружинники і старости рукомесних братчин.

— А вони… чого жадають? — насторожився Гордята.

— Почуєш сам, Василію. Веди їх до Городця, до князя Володимира. А буде час — запишеш свою оповідь і мені принесеш.

До Володимира Мономаха заможні кияни і владики монастирські спорядили велику сольбу. Вдова князя Всеволода, митрополит київський Микола, ігумени всіх київських монастирів, окрім Печерського. Владика Печерської обителі відмовився приєднатися до того гурту. Відсиджувався. Перечікував. Відмолював у Всевишнього гріхи за невільне лукавство своє.

Посли перейшли по мосту через Дніпер, що був навпроти Городця, і відразу ж опинилися в стані Мономахів. Князі-брати — Володимир, Олег і Давид — зачаївши подих, вичікували їх. Повози, попереду яких на коні їхав Гордята, скрипіли по піщаному путівцю, перехняблюючись з боку на бік. Нарешті спинились.

Першим зійшов на землю зі свого сідла Гордята. За ним повагом вибиралися ігумени, княгиня-вдова та всі інші кияни. Мономах не втримався, швидким кроком рушив до Гордяти. За його плечима лопотів червоний шовковий окрил. [99] Окрил — плащ.

— Ну? — Голос Володимира Всеволодовича зрадливо зламався. Він досадливо кахикнув у кулак — мовляв, щось у горлі дере, отеє тремтіння не від хвилювання

Гордяту, проте, не обдурити. Він лише здивовано звів брови. Князь Володимир хвилюється? Аж так прагне Києва? А він, бач, простодушно гадав, що князеві найбільше болить братова кривда.

— Василько живий, — чомусь перше одповів Гордята. Хоча знав, не цих слів чекає від нього Мономах.

— Слава богу! — поспішливо перехрестився князь і опустив очі. — А… кияни?

— До тебе сольбу прислали. Он вона…

До них наближались княгиня-вдова і митрополит. Мономах шанобливо схилив перед ним голову. Простяг руку княгині.

— Сольбу свою до тебе привезли, князю, — загучав митрополит Микола.

— Гаразд… гаразд… — заспішив

князь Володимир, озираючись навколо себе: чи ніхто не чув тих слів митрополита? Мольба — значить, кияни просять його відступитися. Інакше б першим словом сказали: «А прийди до града Києва борже!»

Гордята, проте, здогадався, з чим прийшли кияни до Мономаха. І коли заносив у свій пергамен про коромолу князівську і про кривду Василькову, записав докладніше, що знав і про цю сольбу, а знав, що веліли сказати кияни Володимиру Всеволодовичу: «Молим,

князю, тебе і братів твоїх: не погубіте руської землі. Аще візьмете рать із Святоталком, поганії половчини прийдуть і візьмуть нашу землю, іже стяжали отці ваші і діди ваші трудами великими і хоробрістю. Краще візьміть рать із поганими, губителями нашими…» Іще записав Гордята-Василій: «Се почувши, Володимир розплакався і рече: «Воістину отці наші зблюли землю Руськую, а ми хочемо погубити…»

Як було не розплакатися князю Володимиру, коли можні кияни не воліли його посадити на золотий отній стіл, а відсилали у степ половецький, на брань, на захист їхніх багатств і животів, а йому — на погибель?

Лишилося одне: зректися своєї мрії

— Києва. Але щоб не думали, що він здійняв меч супроти брата свого і коромолить задля себе, гучно став кликати на помсту за кривду Василькову

— піти усім князям із дружинами своїми на Волинь супроти татя Давида Ігоровича й порятувати Василька…

Сольба передала Святополку Мономахові слова: «Коли не винен в осліпленні брата, іди на Давида Волинського, або схопи його, або прожени його!»

Князь київський радо погодився тепер приборкати Давида Ігоровича, щоб тим одвести від себе підозру у співзлочині й заручитися якимось, хоч поганеньким, союзом із Мономахом.

Раті двох молених князів-суперників рушали спільно на Давида Волинського. Брати, що потай ворогували між собою, тепер дивилися один одному у вічі смиренно й запобігливо. В жертву принесли третього. На нього має впасти гнів божий і гнів єдинокровців-карателів…

Гордята лежав на м'якому, пахучому сіні, що тихо шурхотіло під білим рядном. Лежав і посміхався. Крізь темну крону дерев бачив глибоке зоряне небо. І тепер, в цій глибокій первозданній тиші, в цьому величному мовчанні всесвіту небо розкривало йому свою таїну. Але навіщо йому, земній людині, незбагненність далекого і високого світу, коли його душа возноситься у небеса від земної, збагненної радості, яку він міг би назвати щастям. Коли б його про те хто напитав. Але його ніхто ні про що не питав і від того чувся подвійно щасливим.