Раиса Иванченко - Гнів Перуна

Гордята заціпенів. Аж зсудомило в горлі. Очам своїм не вірив, що бачить свою гончарівну, колись таку рум'янолицю, із веселими, звабними оченятами жону, яка вміла так мило копилити припухлі вуста… Перед ним сиділа загорнута в старий, обшарпаний одяг змарніла жона. Бліда, аж синювата шкіра її обличчя зібгалась в обвислих капшуках попід очима, на щоках, особливо ж над верхньою губою. Замість вогненного зблиску і бадьористої іскрини в Мілеїних очах тліло щось байдуже, лінькувате, відчужене, ніби вони були мертві.

Гордята тільки здивувався. Але в душі його не ворухнулися ні жаль, ні співчуття. Не спалахнула навіть миттєва радість. Серце оглухло. Дивився на Мілею — й хоча б злість колихнулась у ньому! Адже стільки довелося йому перемучитися через її легковажність… Тепер перед ним сиділа вже не його жона, над якою він колись тремтів і страждав, а чужа молодиця. Три роки блукань вивітрили з нього пекучі образи і ніби спопелили йому душу. Гордята не міг знайти для Мілеї ніяких слів. Обернувся й рушив назад. Його наздогнав її

втомлений, як у тяжко хворої людини, голос:

— Я повернулась додому, Гордято.

Він спинився. Здивовано звів брови.

— А навіщо?

— Не знаю… — Мілея розгубилась. Справді, що дало їй це повернення? Чи старим Бестужам? Нічого, окрім ганьби.

Старий Бестуж, що до цього мовчки стояв у дверях, тримаючись рукою за одвірок, шморгнув носом і почалапав до хати.

Гордята ще раз зиркнув на Мілею. На її змученому обличчі сполохано затремтів усміх. Зів'ялі бліді щоки набубнявіли рожевістю, від того шкіра її розгладилась, помолоділа. Здивувався сій раптовій переміні. Але оживаюча краса її все ж не зачіпала його серця.

Раптом од порога до нього долинув молодий, бадьорий голос:

— Де він? Гордято, де ти?

Брайко!..

— Я тут… — Гордята вийшов назустріч. Брайко, широкоплечий, русявобородий дужак, кинувся йому на груди.

— Повернувся!..

— Ні, Брайку, я не повернувся. Зайшов… ось… провідати… — Він не завважив, як згасли Мілеїни очі. Як з її рук вислизнула голка, упала на долівку.

— А ми вже думали, десь головою наклав. Що ж не обзивався? Ай князь Святополк добре жалує?

— Я не в Святополка нині. У Володимира.

— О-о-н воно що… А Святополк саме рать готує на нього.

— А кияни?

— Що кияни? Ми хочемо супокою, бо то половчини, то коромоли князівські не дають нам життя.

— А коли б Мономах на стіл отця свого сів?

— А! — безнадійно махнув рукою молодий Бестуж. — І то — князь, і се — князь. Чи не все одно, котрий з них сидітиме у Києві?

Гордята не чекав такої байдужості. Колупнув носком чобота якийсь камінчик на землі, що той аж покотився по стежині.

Провів його поглядом і, щоб упевнитися в своїх думках, перепитав:

— То кияни не хочуть Володимира Всеволодовича?

— Не хочуть лити братню кров. А так хай би сидів…

— То я пішов…

— Куди ж ти? Хоч у хату зайди! Пообідай з нами…

— Нехай колись… — уже від хвіртки обізвався Гордята. Був приголомшений такою байдужістю містечан. Але й те подумати: чи не все одно бідаку, якому князеві платити потяги й правежі? Правду мовить Брайко: у хату злидаря ідуть тільки злигодні…

І ще був здивований своєю зустріччю з Мілеєю. Тепер майже переконався, що ніколи її не кохав. І що й вона не кохала його ніколи. В усьому була винна їхня молодість і ота шалена весна. Оті кущі квітучої п'янкої черемхи і жасмину, що звисали з кручі над двориком Бестужів; отой дурманний трунок від розквітлих яблунь, а потім липи. А може, солов'ї, що розкошували в густих заростях подільських чагарів, тривожно витьохкували, до знемоги сипали срібними трелями; їм вторили дрозди — то посвистували, то часто торохтіли. А зорянки й собі несамовито джеркотіли скрипучими голосами, силкуючись однотонно повторювати солов'їні витьохки.

А вечорами над дніпровськими гаями і кручами мерехтіли зорі. Солов'ї шаленіли, витьохкуючи свої рулади. Аж серце завмирало.

У таку солов'їну весну Гордята повірив, що все на світі — справжнє; що немає лукавства й облуди; що немає на Землі кращої дівчини за Мілею, і що її мінливі голубі очі — найкращі в світі, що її серце — найвірніше і що йому, Гордяті, щастя само звалилося на плечі…

Але те все минулося. Перетліло. Тепер його не звабить блиск очей, трепет коралових уст. Бо шукає інакшої краси. Справжньої. Та ой як важко осягнути її.

Останні роки, служачи при дворі Святополка, чимало перебачив дівчат-челядниць, прислужниць, бояринь, князівен, що юрмилися там. Яких тільки облич не бачив — і гордовито-пихатих, і покірно-усміхнених. Але жодне не війнуло в його душу теплом, щирістю. Щоправда, колись, одного разу, здається, було… А може, то лише здається…