Раиса Иванченко - Гнів Перуна

Хай минають віки. Вони пролітають над золотою главою древнього Києва, як весняні оновлюючі вітри. А град стоїть, сяє, збагачує скарби свого духу, вигранює душу свого народу, береже заповіти пращурів. Вони повсюди стежать за діяннями своїх нащадків, дивляться на них голубими очима високих небес, синіми очима дніпрової хвилі, зеленими очима дібров і лісів. Душі їхні окреслюють у чорному небі сяючий зоряний шлях; часом вони зриваються з високості й згорають від розпачу, коли бачать, як їхні діти — дорослі мудрі мужі — отак озлобились, знікчемніли, зниціли, забули про велике, погрузли серцями в мізерних пристрастях і дрібній суєті. Тоді ті зорі стрімголов падають на землю, на сиву голову старого Києва. Ніби жадають спинити зло. Ніби благають узяти в серце добро, прислухатись до голосу життя минаючого…

І ти, мудрий Володимире Мономаше, прислухайся до нього. Чого прийшов до града і так несміливо спинився у Городці? Пощо зухвалість свою заховав? Кого видивляєшся з-за Дніпра? Маєш досить воїв своїх під мечем, маєш у своїй дружині братів своїх чернігівських.

Але німують Золоті ворота Києва. Не розчиняються перед тобою. Ніхто не шле до тебе гінців і не просить гостинно: «Прийди-но, князю, до нас, просимо тебе». Нині сліпота й обада заповнили душі киян. Одні бояться твоєї міцної руки, іниї збайдужіли від щоденних важких клопотів про хліб насущний!..

І Мономах не наважувався переправлятись через Дніпер. Покликав нового дружинника свого, киянина Гордяту-Василія. Іскрадом подивився у його стурбовані очі.

— Що ж, Василію, будемо діяти?

— Іди, князю, силою на Київ.

— Силою — не хощу. Хощу, аби по добрій волі кияни мене прийняли.

— Добра воля, князю, приколисана сріблом Святополчим. Хіба не знаєш? Усі бояри і можці значні пасуться у Святополчих кишенях.

— А містечани?

— Містечани — у нужді щоденній. Піт їм очі застилає. Спустошує серце голодом.

— А ченці печерські?

— За ченців не відаю, князю…

— І я не відаю. Піди, мабуть, у Печери. Нишком вивідай, чого жадають. Брати Київ на копіє чи послів чекати…

Але про себе Мономах думає, що, певно, послів йому не дочекатись. І ченці також його не покличуть — се буде супроти їхнього звичаю. Вони ще тримаються заповідей, які прижилися тут з часів Ярослава та Іларіона. Вони будуть підпирати законність. Тобто — Святополка. Була б його воля, то розтерзав би се гніздо упертих старців!..

Ратний табір князів у Городці нетерпеливився. Пощо Мономах вичікує? Брати стольний град на списи — і вся розмова тут! Уже прибігло з Києва кілька чоловіків. Мовили: Святополк переполоханий, вантажить повози мішками із добром і збіжжям. Хоче накивати п'ятами. Але воєвода Путята Вишатич і боярин Поток пустили за ним своїх гридей, аби хапали князя за чуба, коли він здумає бігти із града!

Мономах супить брови. Знову сії київські бояри. Вони тримають Святополка за поли. Бо не жадають його, Володимира Мономаха, у Києві. Бояться. Пам'ятають, як він ще при вітцеві Всеволоду позаганяв їх у шпарини. Волю їхню скрутив. Але ж мовчить і чорний люд Києва. Не бунтує. Зневірився у добрих князях? Переконався, певно, що при кожному князеві з нього однаково деруть шкуру, як з вівці вовну…

І Гордяти-Василя немає із Печер. Може, ченці наважаться свій звичай зламати, коли довідаються про вчинений злочин. Пам'ятав важкі слова ігумена Івана…

У Печерській обителі затято мовчали.

Мономахів посол Гордята-Василій сидів у келії Нестора-книжника й очікував остаточної відповіді печерців. Нестор надовго зникав то серед чорноризої братії, то в ігуменській келії отця Феоктиста. Старий, висохлий, але рухливий, прудкозорий, отець Нестор повертався назад, одначе ні про що не говорив. Лише знову розпитував його за ту жахну білгородську ніч. Зітхав, мовчки хрестився й своїми синьо-прозорими очима вдивлявся у якусь, видиму лише йому, далеч. Одного разу спитав:

— А писати навчений?

— Писав колись. Воєвода Янь навчив.

— Воєвода Янь? То це, може, ти син його?

— Був колись, а тепер ось вільний чоловік, — чомусь сполохався Гордята — навіщо людям знати його таємниці?

Нестор міцно стулив губи. Щось, певно, згадував. Але вже ні про що не допитувався. Не хоче людина душу свою розкривати — не треба силувати. Добра від того не буде.

Дістав з-за ікони божої матері сувій чистого пергамену, поставив перед ним малесенький глиняний кухлик з чорнилом, поклав залізне писало:

— Коли умієш писати, сідай-но, чадо, за стіл. Учення дається богом для того, аби іншим передати усе, що знаєш.