Раиса Иванченко - Гнів Перуна

— Живий Василько?

— Не відаю… Торчин грів ножа у полум'ї… в печі…

Мономахові очі враз стали великими, страшними.

Він оглянув похилені голови своїх воєвод, що стояли за спиною Гордяти, немовби німі тіні.

— Т-т-акого ще н-не було… в руській землі… — видихнув важко князь. — Але… чи правду… мовиш? Хто єси?

Гордята звів руку вгору й, бліднучи, впився поглядом у переяславського володаря.

— Хай посіче мене мій власний меч і щит мій хай не захистить мене від смерті… Нехай Перун спопелить мене вогненною стрілою… Клянусь Вітром і Мечем!

— Пощо поганською клятьбою присягаєш? — насупився Мономах.

Гордята мовчав. Гордята клявся найсвятішими для себе клятвами!.. Йому байдуже, що в князя були інші святині. Відповів:

— Се клятьба моїх пращурів, князю… мого роду.

— Не віруєш у Христа?

— Вірую і в Христа справедливого. І в отця, і в святого духа… Навчений читати письмо… Псалтир і Четьї-Мінеї… і молитви… «Отче наш, сущий на небесах, хай святиться ім'я твоє, да прийде царство твоє…» А тільки, князю, довго не приходить до нас те царство боже! — раптом зухвало сказав Гордята і додав: — Може, старі боги наших пращурів скорше помогли б? Вони жили поміж людей, на землі… ближче до нас…

— Яко нарекли тебе, парубче? — Мономах перепинив болючий крик Гордятиної душі.

— У християнстві — Василієм. А так, серед людей, — Гордята.

— Молися, Василію, Всевишньому господу, і він не забуде нас. Воздасть добром за добро.

— Хто воздасть Святополку за вчинене зло? Чекати небесної кари? А зло множиться. Тобі, князю, належить присікти його. Йди на Київ! Молю тебе…

Мономах стрепенувся. Ось він, слушний час. Його кличуть іти на Київ!..

Знову важко сів у крісло. Підпер щоку рукою. Так, чекати справедливого суду, щоб потрапити у царство небесне? На це піде усе його життя. Чи не засидівся він у своєму чеканні? Чи не замало поклав трудів своїх, аби стояла й міцніла руська земля, якою він має право справедливо кермувати?

Хто із нащадків великого Ярослава Мудрого більше, аніж він, прислужився руській землі? Ніколи свого живота не шкодував задля неї. Із кінця в кінець скакав на коні в степу, у зливи, в морози й сніги. Смоленськ, Ростов, Чернігів, Волинь, Полоцьк, Переяслав… Ще за вітця Всеволода кермував Руссю державно. Утишував чвари межи меншими князями. Придушував ворохбу смердів і градян, що йшли за волхвами і ставали грабіжниками-татями…

Наструнював свою тятиву на половецький Степ. І зараз ось уже скільки років, вигнаний братом своїм із Чернігова, сидить у Переяславі й стримує своїми плечима дикі орди, закриває ворота перед Степом. А за його спиною брати-князі лише медами обпиваються та очі один одному виколюють, у пухових ложах ніжаться та за ним пильно стежать, аби не вискочив поперед них на золотий стіл київський…

Гадав, збере князів у Любечі, умиротворить їх і вони скажуть йому: «Іди, брате Володимире, до Києва. Відбери кермо у недолугого Святополка. Єси межи нами сильніший і мудріший».

Не сказали. Мовили інше: «Хай кожен сидить у вотчині своїй». Бач, Святополк для них усіх вигідніший — не заважає їхній сваволі, їхньому здирству над чорним людом… А тепер… Невже нарешті втямкували, що підступний Святополк ладен усім їм очі повиймати?

Хто нині має захистити правду і землю руську від поругання й безчестя? Хто має покарати убивцю?

Мономах вимогливо оглянув своїх воєвод. Вони німували, але їхні очі палахкотіли гнівом. Нерадець… Ратибор… Слав'ята… І сей ніби богом посланий до нього киянин… їхні очі кликали Мономаха узяти до рук меч справедливості…

— Але ж Любеч!.. Сам же цілував там хрест на мир!..

— Я… — щось хотів сказати

молодий киянин, але якось дивно підкотив очі під лоб, хитнувся і впав… Його ледве устиг підхопити на руки Нерадець.

— Се від утоми, — нахилився над Гордятою Мономах. — Віднеси його, Нерадцю, в мою ложницю й поклич зеленицю. — Тоді пильно оглянув своїх радців: — Що будемо робити, бояри?

— Будемо рать держать із Святополком! За правду!.. Клич усіх братів своїх…

— Коли ваша рада… Слав'ято, мерщій скачи у Чернігів. Скажи брату моєму Олегу Святославичу, а так само й брату Давиду Святославичу: кличу їх на рать! Супроти Святополка. Правду на руській землі відстояти. Рушаймо — на Київ!

Київ… Київ… Сивий граде старого Кия. Златоглавий, білостінний велетень…

Вознісся ти на кручах придніпровських дужим богатирем. Підпираєш високе руське небо широкими плечима. Світиш світлом ясним любові і величі. Довкола себе сієш слово мудрості і знання… Увесь ти ніби зітканий із ниток сонця, зелені дібров і глибокої сині неба, із світлих земних радостей і чорних земних печалей. В тобі — слава і могуть минувшини. В тобі — сила й наснага для грядущого. В тобі — життя і гордість багатьох поколінь, що відійшли у вічність. Але вони залишили зерна своїх дум, своєї любові, своєї праці — в тобі. Златоглавий граде, ти скроплений кров'ю їхньою, ти зцементований їхніми кістками, бо вони вірили у твою велику прийдешність, у твою незборимість. Ти бережеш пам'ять про них, пам'ять свого роду і свого народу, бережеш його душу, ім'я і звичаї, — і в цьому безсмертя твоє і синів твоїх. Адже нічого не дісталося нам даремно. Усе, що маємо, завойоване в кривавих битвах і в боріннях духу й сумління. Одним пишаємось, за інше розплачуємось. Та бережемо в собі добре й гірке. Щоб знати себе. Щоб не забути себе… Тож і безсмертен той, хто вміє збагнути й зберегти усе, що передано йому з минулого. Хто уміє множити славу землі своєї — Серпом, Добром, Словом і Мечем.