Раиса Иванченко - Гнів Перуна

Далі розгорнув на столі пергамен, придавив його кінці двома важкими книгами.

— Ось тут і запиши усе. Як скакав до Білгорода. Як князя Василька катували… Живий він… Давид Ігорович забрав його на Волинь.

— Живий?! — радо сплеснув у долоні Гордята.

— Але ти запиши, запиши… Як мені оповідав. Усі імена грішників… усі їхні слова… Щоб люди знали про гріхи можців…

— А сам пощо не хочеш записати?

— Не можу я, чадо. У мене державний літопис. Мушу в ньому писати, яким має бути державець, які добрії діла має чинити. Щоб іниї наслідували.

— Мудро мовиш, отче.

— Може… Але сіє — важка мудрість, повір. Ось… пережив я скількох великих київських властелинів. Знав Ізяслава, бачив Святослава і Всеволода. Нині — Святополк Ізяславич сидить у Києві. А що змінилося на Русі?

Анічогісінько. Тримається вона лише на міці чорних людей. На їхніх руках і плечах. А князі лише коромолять та воюють один одного. Навіть смисленний Володимир Мономах не може себе загнуздати — у Золоті ворота нині ломиться.

— Мономах прийшов взяти правду за скривдженого брата свого! — спалахнув Гордята.

— Правда, вона, чадо моє, багатолика. Кожен дивиться на неї своїми очима — і по-різному бачить. Кожен слухає її своїми вухами — і по-різному чує. Одні правдою називають честь. Інші — користь. А ще іниї — честолюбство власне або возносливість.

— Але ж є на світі правда? Істинная…

Нестор звів догори свої прозоро-сині чисті очі, погляд його здаленів. Мовив:

— Є вона, чадо. Правда — сіє мудрість, розмисл, котрий озаряє чоло спраглих великою мислію, що будить до дії на добро.

— То хіба Мономах не діє на добро? Хіба він коромольник? Щось не втну.

— Його пригнало сюди не прагнення справедливості, а жадання влади… Колись збагнеш. А нині — ось тобі писало і пергамен. Запиши, що відаєш про цю князівську коромолу. Люди мають знати і про зло. Воно також наука. Починай свій літопис, Василію…

Гордята-Василій дивився на спокійне обличчя Нестора зачудованими очима. В цю мить йому нестерпно захотілося, щоб Нестор-чернець назвав його не Василієм, а Гордятою.

— А я… тільки віднедавна, отче, став Василієм. Змалечку мене називали Гордятою.

Нестор дивився поверх його голови. Ані крихти подиву ув його очах.

— Мати моя — Гайка Претичева. Десь загинула. І баба Ніга загинула…

Нестор мовчав. Його жовтаве, зморшкувате, немовби воскове лице застигло. І ніхто у світі не міг здогадатись, що перед очима старця враз зринув, ніби з туману, теплий весняний день. Яскравінь Сонця-Ярила. Весняний вітер, що куйовдить русяве волосся бороди старого кремезного Гюряти. Вій широко ступає по заволоченій ріллі, а поряд з ним пірнають у теплу рахманну землю ноги Наслава. В обох через плечі звисають полотняні торби із зерном. Набирають їх у жмені й широко, з усього плеча, розсівають по ниві…

— лине за зеленими горбами дзвінкий дівочий переспів.

— тріпотить-дзвенить у повітрі жайворонковий голос Гайки Претичевої.

І він, Наслав… Коли ж се було? Гай-гай! Півстоліття вже минуло… І Наслав був схожий на отсього Гордяту… Іще видобував щось із глибини нам'яті своєї Нестор. Напружував думку, зводив докупи сиві брови. Але вже не міг зродити іншого спомину. Перед його очима все йшли та йшли по ріллі сівачі, розсівали своїми жменями золоте зерно…

Враз стрепенувся. Гордята пильно дивився на нього, чекав якихось важливих слів за своє сокровенне визнання.

— Пам'ятай їх, сину… — перехрестився Нестор і загасив сивими повіками спомин ув очах. Тільки й того.

Гордята зітхнув. Він і так пам'ятає! І чим далі жив, тим більше чомусь згадував. Сиву голову баби Ніги. І ніжний материн голос… Але замість обличчя матері бачив тепер все частіше смагляве лице золотоокої дівчини Рути… Вона колихала на руках дитя й виспівувала маминим голосом:

— Кажуть люди, отче, що матір мою згубив воєвода Янь. Упіймав у лісі її з ватагою татей.

— У лісі? — чомусь здивувався чернець.

— Вони, кажуть, палили боярські погости.

— Боярські? — ще більше здивувався Нестор. — І вітець не простив?

— Не вітець він мені. Мій вітець Нерадець.

— Нерадець… — одними губами прошепотів старець.

Гордята тріпнув русявим чубом, ніби струсив із себе залишки думок від розмови. Йому вже час повертатися назад. Мономах чекає на нього у Городці.