Раиса Иванченко - Гнів Перуна

І звідкись чув лукавий осміх: «А для кого бережеш?»— Гордята стискував у кулаках повід. Комусь та потрібна буде його чиста, непродажна душа, його совість. Може, Бестужам, а може, тим, прийдешнім, які ще й не народились. Чи тій дівчині, котру бачив колись на Печерах… Десь загубилася вона в колотнечі життя… Як і він тепер…

Огледівся. Здивувався. Отак за думками й незчувся, як його кінь став перепливати Дніпер. Проминув очерети, далеко позаду залишив Труханів острів. Звідси вже видніють заборола Городця, що стоїть на лівому березі навпроти Києва. Тут починається переяславська земля. І ще раз здивувався собі. Коли ж це він вирішив бігти до Володимира Мономаха? Ніби й не збирався?.. Ніби й імені його не згадав. А може, десь у глибині душі, проклинаючи окаянного Святополка, само по собі визріло неусвідомлене ним рішення бігти до супротивника його. До Мономаха…

Ступивши на земну твердь берега, Гордята немовби струсив із себе дивне оціпеніння, напівсон чи напівмарення. Над землею низько пливли важкі оболоки. Зсірілий луг, що удалині перетнутий чорною смугою лісу, над яким кружляли чорні зграї вороння, здавався чужим. А йому думалося вже про інше. Зріло рішення. Він їде до Мономаха не просто пересидіти чи стати при дворі на службу в сильного князя, аби прибрати з його рук яке сільце. Ні, Гордята має підняти переяславського князя на священну мсту за кров і за очі князя Василька Теребовлянського!

Здавалося йому, що тверда, грудкувата земля лунко відгукувалась під кінськими копитами на ці гарячі думки. І низькі хмари ніби шаленіли від них і товклися в небі, готуючи сипонути верхівцю в обличчя пригорщі крижаної крупи чи проливпого дощу…

Чорний, обвітрений морозяним вітром, із впалими очима й червонясто-сльозавими повіками, ввалився Гордята в переяславський терем князя Мономаха. Від незвичного тепла й пахощів свіжого хліба у нього скаламутилось щось у грудях і перехопило в горлі давким клубком.

Князь Володимир здивовано мружив на неспогаданого гостя око. Хто ж послав його і з якими намірами? Пощо нікому ще не сказав ані словечка? Вранці Нерадець йому оповідав, що переяславська сторожа перехопила якогось посла із Києва. Той сказав, що має таємне слово до князя.

Мономах сидів у кріслі, обіпершись ліктем об поруччя, й ворушив острішкуватими бровами. Схудле, змучене обличчя киянина свідчило про велику занепокоєність гінця.

Насторожений погляд його великих сірих очей з темними обідками, обережний порух тонких ніздрів — немовби звір винюхував небезпеку — наструнили переяславського князя на щось важливе. Він не змушував гінця поспішати, давав йому озвичаїтись, відійти душею. Спостеріг, що був обшарпаний полотняний одяг, волосся розтріпане і те, що в гінця не було шапки. Десь загубив? Хтось гнався?

Володрімир повільно обмацував гостя доскіпливо-вивчаючим поглядом. У киянина були великі руки, як у хлопа, почервонілі й набряклі від холоду пальці. Значить, посланець прибув од простолюдинів. Але широкий шкіряний пасок із великою срібною бляхою спереду та м'які, хоч і потерті, чоботи із зеленої хзи вказували на щось інше. Мономах іще раз вивчаюче глянув у лице гостя. Оці великі сірі очі… Ніби колись його уже вражала їхня глибина і зухвалість… Бо цей простий на вид муж не бив чолом у коліна переяславського князя, не виголошував врочистих слів і віншувань. Тож таки не від великого князя посланий.

Ворухнулись трепетні ніздрі гостя, і він тихо, якось іскрадом, косуючи поглядом убік, де стояли воєводи, почав:

— Князю, біда над руською землею витає. Збирай свою рать і йди на брата свого старійшого, на татя Святополка.

Мономах враз випростався. На князя раттю йти? Скільки людей київських умовляло його багато літ підряд сидіти тихо й не коромолити, не зазіхати на старшого по роду… Зламати свою гординю й утишувати менших… Значить, цей гонець і не від ченців печерських… І не від київських бояр… Володимир очікувально дивився на Гордяту.

— Він учинив зло, якого ще світ не знав… — По змучених, впалих щоках Гордяти поповзли світлі ручаї, змиваючи з них пилюгу. — Він погубив… брата твого Василька Теребовлянського. Конюхи Святополчі витягли йому обидва ока… З живого! У Білгороді се було. Там….

— Хто?

— Торчин, Верендій, Дмитро, Ізечевич.

— Звідки знаєш? — Мономах грізно насупив чорні брови, очі спалахнули гнівом.

— Був там… Хотів заступитись… Мене зв'язали й викинули…

— Де Василько нині?

— Кудись повезли… Не відаю… Мономах поволі, але твердо звівся на ноги.