Раиса Иванченко - Гнів Перуна

Хто співав цю пісню? Здається, це ще мати… чи баба Ніга… У його неясних споминах вони злилися у щось єдине — далеке, смутне, рідне… Та пісня зринала щоразу, коли згадував про своє повернення до Бестужів.

… Покинувши Печерську обитель, Гордята не пішов до балки шукати Рутин курінь. Попростував до Києва, до хати старого гончаря. Його мовчки зустріла уся сім'я, що саме вечеряла в хаті. Старий Бестуж опустив уздовж тіла вузлуваті, довгі руки, баба Святохна сховала очі за насунутою на чоло хустиною; брати Кирик, Микула, Брайко притислися плечима один до одного.

— А де?.. — Гордята обвів поглядом убогу хатину: Мілеї не було.

Рум'янолиця Купина, що поралась біля печі з горшками, сердито стукнула рогачем об долівку і шмаркнула носом. Святохна поклала ложку на стіл. За нею поклали ложки інші. В хатніх сутінях запала тиша.

Гордята зсунув із плечей свій мішок, поставив обережно на долівку, витяг з нього свій глиняний храмець і поставив на мисник.

— Отеє… ще зробив. Завтра піду до Видубича альбо до іншого монастиря подамся… — Обвів поглядом Бестужів. — А де ж… Мілея? — Тривога уже торкнула його душу. Потім шаснув рукою за пазуху, витяг звідти полотняний вузлик. — Ось… трохи заробив… мідниць якихось.

Сьогодні скарбник печерський роздавав. Відборгуємось трохи з лихварем за позику…

Тоді підвів голову старий Бестуж. Чорне, зморшкувате його лице здалося Гордяті іще чорнішим. «Біля гончарної печі старий і помре!» — майнула в голові думка.

— Сідай до столу, Гордято, — прохрипів Бестуж немічним, слабким голосом. — Повечеряй з нами. Брайку, посунься! — сердито махнув дід до старшого сина. — А Мілеї нема. Немає твоєї жони.

Гордята так і застиг із простягнутою рукою, на якій лежав вузлик із заробленріми грошима. Його губи ще посміхалися, але в очах метнувся жах. Мілеї нема?

— Вона… померла?..

— Краще б уже померла, сину, аніж отак мій рід зганьбила…

— Що з нею, батьку? — застогнав Гордята. Бестуж лише махнув рукою.

— Повіялась із княжим покручем Вонкіним. От що! — не витримав Брайко. — Але не бідуй, брате. Будеш з нами жити, як і жив. Жону тобі ми знайдемо. Хіба мало дівчат на Подолі?

Гордята не вірив тому, що чув. Сів на край лави. Кирик посунув до нього свою ложку. Але він і не торкнувся її. Мілея… втекла від нього? Та ні… Не вірив сьому. Певно, її піддурили… Певно, насильно забрали… Але… Бестужі! Йому самі сказали…

Не спав на своєму ложі. Усю ніч перевертався, зітхав. Пішов на ті нещасні заробітки… Покинув її на самоті… Заради неї ж і пішов… Заради боргу…

Пекло йому одиноке ложе. Пекла чорнота довгої ночі. І зароблені у ченців гроші пекли душу. Осміхався Брайковим словам: «Не бідуй!» Він і не бідує. Що йому тепер? Вільний на всі вітри. Ніхто на світі не чекає його. Ніде… «Один спать лягає, до стіни очима, на хату плечима. До стіни говорить, а вона не чує…» Чув колись таку пісню. Ніби про нього…

Не буде жити він у добрих Бестужів. Множити їхню бідність. Гайне до ченців печерських. А може, йому повернутись до Святополчого двору? Скаже, був у полоні, тепер повернувся. До Мономаха не захотів, до тебе, князю, спішив!.. Усе, що заробить, віддаватиме Бестужам на борг. А далі, якщо поталанить, розживеться на який шмат земельки, віддасть Брайку та його браттям. Він же і без того житиме…

Князь Святополк, зачувши, що його колишній отрок Гордята-Василій повернувся з полону і не залишився у Мономаха, ледве не заплакав на радощах. Подібна відданість йому була в дивину. Є такі люди, котрі щиро його люблять, не за гроші! Є!

Відтоді Гордята став знову служити при покоях князя. Але вже швидко гриз собі лікті: «Гордято, біжи туди. Василію, мчи туди…» Хто він серед людей? Гордята чи Василій, людина чи худобина? Цікаво кому те, чи спав він, чи їв, чи є в нього мрія або яке бажання… Він так закрутився, що вже й сам забув, хто ж він є. Справедливий запальний Гордята чи гнучкий на всі вітри Василій?

Надвечір білгородська дорога нарешті закінчилась. Дрімучий сосновий бір з шумливими верховіттями густо-зелених, аж чорних по-зимовому сосен, що обступали дорогу з обох боків, враз круто обірвався. Не дуже широка річка перетнула йому дорогу, м'яко відсвічуючись блискітками червоного сонця, що вже сідало за борами. У цьому місці вона робила плавний залом поза пагорбом, обмиваючи його з двох сторін. На узвишші чорнів високий земляний вал, поверх якого щільною стіною стриміли в небо колоди, гостро затесані чорні зубії огорожі відбивалися у дрібних мерехтливих хвильках річечки. Це полишало враження, ніби ріка наставила на верхівця із Києва свої гострі чорні списи.