Раиса Иванченко - Гнів Перуна

Святополк швидко покрокував своїм непевним танцюючим кроком до дверей світлиці. Одхилив їх з усіх сил, хряпнув когось ними, аж по сходах заторохтіло.

— Гордято, се ти? Наставляєш вухо у шпарину? Га?

Гордята болісно кривив обличчя, розтирав собі рукою плече.

— Га-га-га! — розвеселився князь. — А двері ж дубові, та ще й ковані залізом. Ото не наставляй вухо, куди не слід… Га-га-га!.. Ну, минеться. А нині біжи до Видубича, клич князя Василька Теребовлянського до терема. Перекажи, князь просить його до себе на снідання. Не хоче лишатись до моїх іменин, хай зараз мене привітає. Запам'ятав мої слова, Василію?

Гордята-Василій пішов до стайні. Дорогою чухав потилицю, лаявся. Кляв велеумних лукавців, котрі намислили якесь зло проти меншого князя, кляв довколишній світ, де чоловікові немає радості, бо окруж — кривда і льста. Ось він уже підпирає своєю дурною головою високі літа, а щастя так і не знайшов на землі. Був попихачем у боярина Яня Вишатича, доки не зазнав його жорстокості, шукав щастя-долі серед чорних і простих людей, доки його не охолопили спільно подільський лихвар і сива відьма Килька; жадав стати будівничим, щоб людям дарувати дивні білі храми земних богів. Але той дар його серця ніхто не хотів приймати — люди боялися незвичної краси, істинного дива, бо вже звикли до буденного… Бо розучились мислію літати попід небесами!.. Нічого не було у Гордяти — навіть чарівної Мілеї… Що лишалося Гордяті на сім світі? Знову упасти в ноги Святополку й благати, аби взяв його своїм осторожником? Князь, спасибі йому, мав добру пам'ять, пригадав Яневого виучня. І боярин Путята Вишатич на радощах, що вже немає старшого брата Яня і йому перейшли всі його землі й погости, милостиво прийняв його, Гордяту-Василія, до двору.

— Служи вірно, дістанеш у жалування яке сільце.

Тоді Гордята посміхнувся — чи й дослужиться до того!..

… Нарешті Гордята втомився проклинати своє життя і спогадувати пережите. Його кінь наближався до подвір'я Видубицького монастиря. Там застав метушню. Певно, князь теребовлянський збирався додому. Як же із запросинами князя Святополка? І якась змова… Він не розчув… Скоріше — здогадувався… То чи сказати? Попередити? Але тим самим він мовби зраджує свого хлібодавця. Промовчати про небезпеку — то ніби зраджує князя Василька, та й себе…

Гордята переминався з ноги на ногу перед уважним, здивованим поглядом Василька. Справді, щось надто настирний Святополк у своїх запросинах…

— Маєш що казати від себе? — тихо спитав Василько. — Кажи. Я нікому ані слова!

Гордята ніби аж присів од тої догадливості. Князь заохотив до відвертості:

— Не бійся. Тут побіч нікого нема…

— А… де твій брат — Володар?

— Вирушив зранку до Перемишля. Я сам-один лишився.

Гордята непевно розвів руками. Мовляв, що ж після цього казати. Виходить, ті лукаві князі-злодії удвох на одного… Такого гарного, великотілого, красного з лиця… зненацька хочуть потяти. Бо коли б чесно схрестили мечі, то сей Василько подолав би обох відразу! Отож і жадають зігнути й розчавити ліпшого за себе!

— Князю… — прошепотів Гордята. — Від себе тобі кажу: не ходи до князя у двір. Тя хочуть потяти!

Князь теребовлянський навіть не здивувався. Лише в синьо-голубих очах розлилась чорнота.

— Нині, — сказав тихо, — в Любечі… цілували хрест, мовили: аще хто на кого постане — то на татя буде хрест і ми всі.

— Правду кажу тобі, князю. Сам чув. Не ходи.

Василько схилив на груди голову. Чоло його побілішало, кошлаті темно-русі брови злетіли вгору, тонкі ніздрі високого рівного носа здригнулись. Широкою долонею швидко погладив невеличку темну борідку. Ліпосний єсть на виду молодий Ростиславич, правнук Ярославів.

— Хай буде воля бога нашого… — стрельнув очима до Гордяти. — Коли господь жадає уберегти мене від зла — убереже. Коли жадає покарати за гріхи — всюди знайде і покарає.

— Не треба… покладатися на волю бога… Сідлай коней — і мерщій тікай, князю. Може, вбережешся. Я з тобою поїду. Буду вірно тобі служити. Може, колись даси мені який шмат землі чи сільце. Не йди до лукавого в руки… Погубить!..

Василько в усі очі дивився на княжого посла. Говорить ніби щиро, але жадає вислужити сільце… Невже князь Святополк такий скаредний, що не дав йому того сільця? А коби дав? Чи сказав би нині про змову?

Гай-гай, тепер душі людські купуються за блага і щедро продають за них свою вірність. Як і славу роду свого… Як і волю свою… І лакузи вже навчились торгувати собою… Хто знає, кому воші служать щиро, отсі полювальники на землю і посади.