Раиса Иванченко - Гнів Перуна

Не знав того Василько Теребовлянський. Бо не вельми переймався клопотами холопів своїх та й чужих. Замахнувся на велике і переслідував лише велике: уберегти свою землю від розору, а люд — від стогону й плачу. А дрібне й нице, гадав, — воно не пристане до великої і чистої душі. Був Василько Теребовлянський молодий ще і не знав, що оте дрібне, оте нице, упосліджене найчастіше підточує й нищить і великі наміри, і сильні пристрасті, і чисті та величні діяння… Ще жила в юному серці князя Василька ніким не зламана і не затьмарена віра в добро…

— Таки… поїду! — трусонув своїм русим пухнастим волоссям Василько Теребовлянський. — Скажи, що буду після заутрені.

Гордята упав на коліна.

— Віруй моєму слову!.. Віруй у мою правду!..

В очах Василькових зблиснуло шаленство. Рвучко підійшов до столу, навмання відкрив святу книгу:

— «Що було, те й буде; і що діялось, то й буде діятися, і нема нічого нового під сонцем…» Немає!

Авжеж, люди ніколи не позбудуться підлості й ницості… Хай буде, що буде… Тікати? Ні, не в його характері тікати від зла й супротивників. Він має у собі досить сили й мужності, щоб іти на ворога з відкритим лицем, відвагою в серці, з піднятим мечем. Але тут меч не потрібен. Тут кличуть його на гостину. То й він лишить свій меч на отсьому столі, під іконами. Господь бог побачить, що він іде до княжого двору лише з добром у серці.

— Іди. Але… чекай… Як зовуть тебе?

— Гордята. А в християнстві я — Василій.

— Брате мій, Василію, іди…

Гордята вихопився на подвір'я.

Навіщо він… Ну навіщо мовив оті дурні слова про сільце? Через них, мабуть, Василько Теребовлянський не повірив йому!.. Авжеж, вірність людська не продається!..

Василько прибув на подвір'я Святополка після заутрені. Як і обіцяв. Великий князь розгубився. Аж заметався по світлиці, коли Гордята повідомив, що Василько вже в дворі. Може, нічого й не мислив супроти нього Ростиславич, може, сіє козні Давидові… А де ж він, Давид? Кинувся до дверей.

— Кликати Давида? — запитав Гордята.

— Га? Клич!

І звідки сії двораки знають, що треба в цю мить їхньому господареві?

Давид ступив у світлицю майже водночас із Васильком. У Святополка тряслася щелепа, бігали очі, задерев'яніли руки — він їх ховав за спиною. Давид остовпіло стояв посеред хоромини, колов очицями то Василька, то Святополка.

Гордята аж влип спиною у стіну.

— Прибув'єм до тебе, князю, на твій поклик, — вклонився Василько київському князю. Святополк розтулив рота, але слова застряли десь у його нутрощах і не видобувалися. Тоді на допомогу йому поспішив Давид Ігорович:

— Залишайся, Васильку, до князевих іменин. Недовго — якийсь тиждень.

— Радий був би, та вже повози свої направив додому. Неспокійно на прикордонні від лядських воєвод. Треба спішити.

— То… поснідай із нами! Ось я покличу… Хай подадуть сюди! — Святополк одним стрибом перетнув хоромину й зник за дверима. Давид колупав у носі, сопів і мовчав. Враз ніби щось пригадав, схопився з лавиці й собі кинувся до дверей.

Василько здвигнув плечима. Запрошують на снідання, а стіл не готовий! Чи не сподівались, що він приїде?

Огледівся. Ось та хоромина, яку поставив прадід його — Ярослав. Висока стеля, високі, заокруглені вгорі вікна, яко в цареградських двірцях, кажуть, затягнуті уже не тонкою телячою шкурою, а квадратами із прозорих, ніби смальтових пластин — зелених, синіх, жовтих, червоних… Крізь них пробивається сніп яскравих променів низького осіннього сонця. Веселкові відсвіти од поблиску на золотих і срібних боках чаш, келихів, лагвиць, тарелей, виставлених у настінних ларях. Барвисті доріжки й цяцьковані плями розсипались на вишкрябаних до білості мостинах підлоги. І ось тут, в отсій палаті, за отсим великим столом, застеленим важким золототканим червоним шовком із довгими китицями, сиділи великі князі руської землі. Ось в отсю скриньку, різьблену із червоного заморського дерева, складали пергамени зі своїми іменами і своєю славою Ігор, Святослав, Володимир, Ярослав… Мабуть, спочатку возсідали вони на простих дубових лавах. А ось нині нащадок їхній Святополк сидить на стільці, який ніхто з пращурів й уві сні не міг побачити. Бував князь Василько і в угрів, і у пруссів, ходив до чехів і до німців, а такої ліпоти ніде не бачив.

Певно, хтось із Ярославичів придбав у греків-ромеїв той стілець. А може, руські дереводіли так вирізали. Стоїть він на головах крутолобих левів, що лежать мордами на землі, а очиськами важко дивляться на нього, князя теребовлянського. Під лікті й спину підставляють свої хребтаті тіла і закручені півколом хвости.