Раиса Иванченко - Гнів Перуна

Василько тихо підійшов до стільця, легенько сів. Під ним увігнулось щось м'яке й тепле. Підхопився, тузнув руками сидіння — здається, лебединим пухом напхали подушку! Знову вмостився.

Обіперся ліктями об поруччя крісла, прихилився плечима до заспиння. Затишно й м'яко. І все виталище звідси по-іншому бачиться. Попід стінами два ряди лавиць і столи, заслані багряною вольницею. Для тризнування радців і старших дружинників. На столах — тьмяві підсвічники із срібла, лагвиці з ромейським вином, глеки з руськими медами. Здається, ось-ось відхиляться двері й до виталища зайде юрмотливий натовп бояр. І він, князь теребовлянський, хитне владно головою — й усі вмить угомоняться. «Тихше! Тихше! Князь буде мовити!» А він їм скаже: «Досить панувати Святополку — най інші попробують державити у Руській землі!» — «Хощемо тебе! — гукнуть бояри й дружинники. — Ти маєш родове право кермувати! Твій дід, Володимир, осліплений ромеями, син великого Ярослава! А отець твій Ростислав — син первенця Ярославового! Старший онук його! Твоєму роду має належати закон і кермо в землі Руській! Знаємо сіє! Знаємо, що Володимир-сліпець і син його, Ростислав, рано померли. Тому старшим виявився Ізяслав… Віднині владарюй, Васильку!.. Сідай на золотий прадідівський стіл…»

В очі і в горло Василькові вдарила гаряча хвиля крові. Перед зором його потемніло, затанцювали веселкові кола. Здалося, що він плаває по світлиці, а далі і над усією землею. І хтось шепотів йому на вухо: «Отеє, Васильку, твоя земля, твої волості. Володарюй над ними справедливо і вічно із родом своїм…»

Погляд Василька ще блукав десь у піднебессі, коли він почув, як хтось міцно ухопив його за ноги й за лікті— наче залізними пальцями. А на голову його враз накинули шкіряний мішок.

Через хвилю Василька вже волочили із князівського стільця мостинами, а потім теліпали по високих східцях сіней…

Гордята-Василій їхав слідом за челядниками Давида й Святополка до самого Білгорода. Йому ніхто не наказував їхати слідом за князем теребовлянським. Сам собі таку волю учинив. Сам себе гриз за безглузді слова про сільце, через які князь Василько й не повірив йому. Лютая кривда людська!..

Ламав нині голову над тим, як вивільнити нещасного Василька з чіпких рук Святополчих челядинів. Бачив, що Давидові таки вдалося підбити дурного Святополка на татьбу. Двораки їхні везуть бранця за Київ. Яку наругу намислили сотворити над ним?

Як тільки довідався про полон Василька, Гордята негайно побіг до печерських ченців, молив ігумена і чорноризців-заступникїв спинити занесену руку над молодим князем. Ченці просто не слухали його, одвертались, як од біснуватого, ховаючи очі. А владика Феоктист суворо насупив брови і кинув: «На все божа воля, чадо!»

Божа воля нині панує над усім. Зла людська сила підпирає себе божою волею, а добра сила ховається десь по закутках, і не дошукаєшся її. У доброті не підпирають себе божою волею. Чому се так почалося межи людьми? Колись було не так. Колись і печерські ченці, як оті вої-християни, билися словом божим за добро і правду. Нині кожен сам по собі. Немає кому спинити зло. Ніхто не осмілюється заступити дорогу кривді. Юрмищу набридли повсякденні чвари князів і вбивства. Чорний люд знесилюється у боротьбі за шмат пряжма, гнеться під тягарем незчисленних потягів, правежів, продажів. Мовчить заніміло, б'ючись у нощеденній праці в поті чола. То вже коли зовсім допече йому, тоді розігнеться на повний зріст і махне богатирською рукою із мечем.

Але Гордяті не всидіти спокійно, коли на його очах князі топчуть правду. Не такої вдачі Гордята. Десь, певно, від матері Гайки перейшли у його кров нескорима гордість і непереможне жадання правди… Того не відає. Але відає, що без тої правди йому не жити… Не стерпіти мовчки, коли на очах недолужні пищать кращих, розумніших, сильніших. А навколо — німота… Тож і несеться на коні отсим білгородським шляхом Гордята, бо пече йому біля серця чужа біда і чужа кривда. Може, тому, що своєї випив не один цебер!.. Не вбили в ньому людяності і добра ні тяжка праця, ні всюдисущий обман, ні страх. Як не вбили мрії про великий диво-храм, який колись намалювала йому на піску кароока Княжа-Рута і який йому так хотілося зробити для людей.

Їдучи оцим нестерпно довгим шляхом, Гордята лічив свої загублені роки, свої відспівані пісні. Легкою тінню промайнула в них рум'янолиця гончарівна — Мілея. Після неї лишився у душі гіркий жаль. «Ой у полі береза стояла, кучерява стояла, хто йде — не минає, березу ламає. Горе тому жити, хто пари не має…»