Раиса Иванченко - Гнів Перуна

Через те і посміхався. Дослухався до рівного, теплого дихання Рути на своєму плечі. Боком відчував її гаряче тіло. Чув на своїх грудях її обважнілу руку, яка довірливо й спокійно лежала на ньому. Таким же довірливим, але надто чутливим, був і її сон. Боявся сполохати його. Але чим більше боявся, тим більше хотілося повернутись, щільніше обійняти. Ледве стримував себе — нехай поспить. У неї сон завжди короткий, як у зайця. Все прокидається, мацає довкола рукою — чи є Гордята поруч. Чи не щез, не розтанув у безвісті, в мороці ночі. Як тоді, коло Печерського монастиря. Приніс дарунки, приніс хліба і пішов у ніч…

А вона ж відтоді його щоденно чекала. Усі ці роки сподівалась на зустріч і вірила в неї. А може, і не вірила. Тому й сина свого назвала його іменем — Гордятою. Треба ж отак! Ханський відприск тепер носить його наймення. Чудувався, що якась маленька людина названа в його честь. Щоб назавжди зберегти пам'ять про нього в собі. Таке могла придумати тільки Рута!..

Усе було дивним йому в цій жоні. І довірливий дотик руки. І ця відданість беззастережна. І її глибока щирість. Боги! Він і не здогадувався ніколи, що то є самовіддана жона. Не уявляв, що чоловік може непритомніти від повені пестощів. До самозабуття віддати усього себе отому багатозначному мовчанню. Хвиля гарячої вдячності знову хлюпнула в його тіло, обпекла серце. Його вуста торкнулись її щоки. На мить Рутине дихання завмерло. її тіло м'яко ворухнулось і легенько протиснулось до нього.

Гордята знову потонув у ніжності, яка витіснила з нього всі думки. Кожна частка його єства була переповнена пестощами до цієї чарівної жінки, бажанням продовжити мить її обіймів, безкінечно тонути в них. Мабуть, тоді прийшло б його безсмертя, до якого так прагнуть земні люди…

Ні, поклик зірок у високість — не для нього. Він надто земний чоловік, і йому потрібне земне щастя. І нізащо на світі не проміняє він його на долю холодних і вічних богів небесних. Чуєте, зорі! Даремний ваш заманливий мерех — він тут, на землі, відчуває себе безсмертним і щасливим!..

Рута знову рівно дихала. Його знову переповнювали якісь солодкі, п'янкі думки, і всі вони крутилися навколо Рути. Оця жінка тримала його в полоні від самої весни — відколи зустрів її, повернувшись з волинського походу проти Давида-розбійника.

Відсунувся від Рути. Заклав за голову руки… Думки понесли його знову вдалеч…

Два роки Володимир і Святополк ганялися за вовкулакою Давидом. Втягли у міжусобицю усіх дрібних князів волинських, а також половців, угрів разом із королем Коломаном. Нарешті відібрали у Давида Володимир-Волинський. Святополк, як старійший князь руської землі, розпорядився по-своєму: у стольному граді Волинському Володимирі посадив свого сина від наложниці — лютосного й розбещеного Мстислава. А коли Мономах, закусивши від образи язик, пішов у переяславські степи, Святополк зажадав обібрати й інших малих волинських князів: привласнив волості князя Василька Теребовлянського та його брата Володаря. І знову від мечів тріщали ребра, лилася братня кров й під шоломами харалужними розколювались голови русичів.

Нарешті замирились в Уветичах. Усе те Гордята-Василій записав у свій пергамен. Писав, писав, стогнав, пишучи, вуса прикусював… Скільки кривд людських висіяно на землю через ту коромолу Святополчу! Отець Нестор, певно, того всього не напише… Триматиме й далі своє сумління в темниці. Ох, нелегка доля випала літописцю Нестору — жадає одного, мріє про друге, пише — про третє… Не має права чорнити князя старійшого. Бо князь — влада! А влада — закон і міць землі Руської, єдність усіх її країв. Але ж чи пристане люд чорний, а найпаче смерди худі, на те, що цей закон і ця влада — криводушні, облудні, лукаві та ще й ненаситні? Що ця влада, утримувана їхніми руками і їхньою працею, їх же губить, сіє злобливу ненависть?! Возвеличується насильством! І ось він, Гордята-Василій, став мимоволі свідком усіх насильств великого князя. Учасником братнього кровопролиття. Оплакувачем гіркої долі двічі скривдженого князя Теребовлянського…

Що скаже на те оплакування отець Нестор? Його чесне сумління візьме гору, він внесе правдиве слово у державний хронограф? Чи навпаки — розтопче ногами, прокляне дружинника Василія за те, що виступає супроти київського князя?

Визивно дивлячись в очі старезному ченцю, Гордята простяг йому сувій пергамену. Нестор зсунув на чоло сиві кущі брів. Сей дружинник, бач, виконав його пораду. Не забув. Але ж… що він там понаписував? Пощо так зухвало кривить уста до нього?