Раиса Иванченко - Гнів Перуна

Довго читав, розгортаючи пергамен під ліктями. Задумливо супив брови, піднімав очі, дивився у темний куток. Гордята незрушно сидів на ослоні, від довгого чекання з його душі вивітрилась зухвалість, намість неї вселилась тривога. Нарешті Нестор повернув голову до Гордяти:

— Маєш добре серце, муже. І слово твоє — міцне. Але… пощо великого князя зганьбив? Ось: «І переступив Святополк хрест, сподіваючись на множество своїх воїв… І Василько підняв хрест, сказавши:

«Його ти цілував, відняв у мене зір очей моїх, а се нині хощеш взяти душу мою…»

І пішли один на одного в бойовому порядку і зійшлися полки…» Що ж виходить? Наш повелитель, волостелин усіх земель руських — клятвопорушник і тать…

— Авжеж, отче. Таким він і є, сіє правда! — палко блиснув очима Гордята-Василій. — І ще сіє не все…

— Чекай! — Нестор застережливо підніс угору вказівний палець. — Сію правду знаю і я. Але є й інша правда, чадо. Слухай: коли керманич держави ось такий ниций і засліплений владарюванням, він не може державити у своїй землі.

— Не може, отче! Погубить землю і народ.

— Дивишся в один бік, сину. А тепер поглянь в інший: заздрісні очі менших князів і синовців тільки й чекають, аби зіпхнути старшого брата. Так і чатують, щоб кинутись, яко пси голодні, на золотий київський стіл. І рознесуть його. До зернини розсиплють землю нашу… А половці? Вони за Сулою. Не будуть спокійно дивитися на сю криваву трапезу — донищать те, що лишиться. Зникне народ наш з лиця землі. Як це було з Хозарією. Забудуть й ім'я наше в окольних землях!.. Хіба для того ми живемо на світі?

Несторові очі пронизували обличчя Гордяти суворим докором. На блідому, поораному глибокими зморшками чолі маковими зернятами висіялась роса.

— То… хвалити недолужця?

— Про державця маємо писати добре.

— Але ж… то лжа! Кому вона добром послужить?

— То не лжа — таким має бути державець. І це послужить народу й будучині.

— Сіє богопротивно, отче. Хто схвально спостерігає безумство, той сам безуміє!

— Сказано в писанії: «Навіть подумки не знеславлюй царя…»— Нестор гнівався. А Гордята вперто стояв на своєму:

— Іще сказано там, отче, й інеє: «Благо тобі, земле, коли цар твій із благородного роду й князі твої їдять вчасно для зміцнення тіла, а не для пересичення…» А наші князі?.. Ні, я не можу закривати очей на облуду й ганьбу…

Нестор одвів очі вбік, тяжко хитнулась його сива голова в чорній потертій скуфейці.

— Авжеж, сіє збагнути важко, сину… Задля великого — відрікатись од малого, що у серці скалкою стирчить.

Гордята упав перед старцем на коліна.

— Отче!.. Помилуй мя!.. А пощо… пощо ми забули свій покон старожитній? Свій звичай прадідівський — кликати на віче люд… обирати самим смисленого князя? Пощо не оберемо собі нового — по закону руської землі і по волі народу?

— Той закон не освячений богом, Василію. Той закон роз'єднає нас. Християнська ж віра дає нам єдиного владику на небі і на землі. Йому ж — єдиному — наші молитви і надії. Без бога немає раю на небесах і справедливості на землі. Як без царя єдиного немає віри в незмінність і твердість законів життя. Даси волю простолюдинам, черні, худим смердам — ніколи не буде спокою в землі. Розколотять, розгублять, роздадуть. Одному — один князь добрий, другому — інший. Третьому — ще інший. А поряд — половці. Не всім доступна мудрість, що всі князі однакові. Тому влада єдиного державця освячена всевишнім. Бо немає влади не від бога. І йому мають усі коритися й нести йому своє смиренство й молитву.

— То що — закривати очі на кривди?

— Коли сіє на користь державі…

— Користь… Держава… Закон… А про людей ніхто і не говорить нині.

— Ото й про людей. Сам бачиш, яка гризьба поміж князями через те, що влада слабка. А поряд іще половці. І люди більш за все від цього страждають. Князь Володимир для того і прийняв християнське вчення, щоб освятити ним владу самодержця. Язичеські боги стояли за всіх. Християнство ж — за владичних. І ми, чадо, слуги Христові.

— Го-го, отче, нарешті доглупався-таки я: стара наша віра не за князівську владу раяла, а за людину. Через те, виходить, і потіснили старих богів…

— А що таке нині людина без держави? Чи вистоїть вона одна супроти навали половецької, супроти підступності ромеїв або ж угрів? Не вистоїть. Такі нині часи. Маємо мислити більше про міць влади і держави. Гордята-Василій зітхнув. Розумом розуміє слова ченця, а серцем не приймає їх. І глибоке сум'яття хитається в його мислях. Найперше — сила держави. А сила і чистота людської душі? Заради сили владарювання, виходить, можна кривити душею, обдурювати, лити невинно кров, виймати братові очі? Ні, не згоден він, Гордята. Та й бог християнський, коли він є, має возстати супроти такого гріха!