Раиса Иванченко - Гнів Перуна

Тоді стояв місяць зарев. Русичі ще називали його місяцем жнив. Небо сипало у велике плесо озера дрібними і великими зорями. Над глухими темними кущами нависав ясновидий місяць. Світанки озивалися диким ревом єленів, що стадами збиралися на свої весілля, які починались із смертельних побоїщ. Князі мовчки прислухалися до тих віддалених гуків, потай зітхали за мисливськими ловами, але очима чіпко стежили один за одним. Аби той суд над Давидом (водночас і над Святополком) не перейшов своєї межі. Мудрий Мономах може скористатись із цього з'їзду князів землі руської. І варто буде лише одному з них гукнути: «Геть Святополка!», як тут же вирине інший заклич: «Хочемо Мономаха!» Ні-ні, за можливими Мономаховими підступами вони стежили ретельно. І ще ретельніше пильнували честь Святополка.

Ось до Витичівського озера під'їхав на коні і Давид. Не убоявся ж! Сплигнув на землю, підійшов до вогнища, навколо якого були розбиті намети князів і їхніх бояр. Спинився перед Мономахом, що стояв тут в оточенні своїх братів і старійшин дружинників-бояр. Гонористо підняв голову:

— Пощо мя єсте привабили? Оце я єсмь. Кому на мене обида?

Князі-судді отетеріли від його зухвальства. Ніби не він завинив перед своїми братами, а вони — перед ним. Давид підійшов до Святополка, як рівний до рівного. Авжеж, обидва однаково руки братньою кров'ю заплямували! Святополк подався до свого намету. А що, коли Давид оповість, що це він, великий князь, повелів осліпити Василька? Що, коли всю вину на нього перекине і сам очиститься? Давид — нахаба, він не убоїться видати його!

Але Мономах в одну мить заступив утікачеві дорогу.

— Пощо тікаєш, брате? Стій перед нами усіма й одвіт давай.

Давид переможно сіпнув патлатою головою. Мономаху не терпиться… Мономах уже й Святополка до одвіту тягне? А що ж інші князі на це? Мовчать? Знають же, куди воно хилиться…

Доки Святополк оговтувався, кліпаючи очима, Мономах вимогливо дивився на Давида.

— Ти, Давиде, сам сказав: хощу поскаржитись на свої кривди. Говори!

Давид уже закипав гнівом. Роздував широкі ніздрі короткого носа. Куди ж князі дивляться? Мономах над ними верховодить, а вони мовчать! А князь Володимир наполягав:

— Навіщо очі витягував братові нашому Васильку? Хощеш, аби і тобі відплатили тим же?

Давида охоплював страх. Прискіпливо вдивлявся в обличчя своїх суддів. Невблаганний грізний Мономах обпікає його величезними очима. Гнівно хитається у його вусі роденська серга. Чернігівський князь Олег і Новгород-Сіверський Давид і собі дивляться на нього з осудом. Вони також добре розбій чинили у землі руській, поганців приводили не єдиножди, але очей у братів своїх не виривали! А що, коли й справді тепер на Давида чекає доля Василька? Чому мовчить великий князь? Святополк похнюпився, ховає очі за повіками, щулить вузькі плечі. Боїться… Давид Ігорович обм'як. Ніби той страх Святополчий перекинувся і на нього.

Мономах рукою покликав усіх за собою в намети. Пішли радитись князі- судді. А що тут можна нараяти? Брат їм усім, той Давид окаянний. Та й не він один в усьому винен. Убити його — то брати-князі і собі стануть убивати один одного. Осліпити? Але ж злом породиш ще більше зло. Нову біду накличеш. Почнуть один одного сліпити, як ті ромеї-візантійці.

Давид Ігорович не знаходив собі місця коло вогнища. Ізгой. Усіма відкинутий. Усіма зненавиджений. Чекав своєї долі. Проклинав свою вдачу, своє життя. Багато чого віддав би він у сю хвилю, аби почати жити спочатку… Та ж ба, нічогісінько на сім світі не повертається з минулого. Окрім біди. Метнеш нею в когось, а вона через якийсь час упаде на тебе і во сто крат більша!..

З намету Мономаха нарешті вийшли довірені бояри. Князі, бач, погордували самі говорити з ним. Від Святополка вийшов Путята Вишатич, від Мономаха аж два — Ратибор і Орогостя. Давид збагнув, що всі ці роки для нього минули даремно. Нічого він не здобув ні підступом, ні жорстокістю, ні лукавством. Більше того — втратив усе, що мав.

— Веліли князі сказати: не дамо тобі Володимира-Волинського…

— Се моя отчина! Від діда-прадіда! — скрикнув розпачливо Давид.

— Віднині немає у тебе вотчини — за кривди твої. Велів тобі сказати Мономах: ти кинув межи нас ніж, а сього не бувало в руській землі. Але тобі не буде зла — іди лишень у Бузький острог і сиди там. Візьми собі для кормління Дубен і Чорторийськ. І ще Володимир Мономах дає тобі двісті гривен. Тільки забирайся геть!..

Давид Ігорович скипів — брати-князі випихають його із свого середовища, і вже ніколи йому не піднятися… Бояри тим часом повернулися до нього спинами і розійшлися по наметах. Його, Давида-заколотника, вже не існувало. Тепер він — жебрак. Ніщо, порожнє місце. Лихо, яке сіяв для інших, рясно вродило для нього.